Великий шрифт, приємний на дотик цупкий папір, тверда палітурка і філософські рисунки, – є неодмінною ознакою видавничих новинок львівської Літературної Агенції «Піраміда». Як і попередні твори популярної письменниці Марії Матіос, цей теж оформлював художник Сергій Іванов, тож зазирнувши лише на форзац, бачиш зображення хаотичних людей у розхристаному світі. Уже в тексті знаходиш цьому рисунку пояснення:  «нині час такий, ніби сам Ангел Диявола спустив на парашуті усю нечисть світу на землю і пустив по скалічених людях» . Першу сторінку «прикрашають» велика жменя золотих монет та « Вавилонська вежа життя, що має колись завалитися» . Якраз на наступній сторінці бачимо й каміння, що сиплеться з вершечків прожитих людських життів. Бо  «для кожного є своя вежа і ще не було такої, яка б не упала ». Ось як багато розповідають лише малюнки, що їх у книзі зовсім небагато.

 Щоправда, не так багато у повісті «Армагедон уже відбувся» й самого тексту бо, як роз’яснила авторка, вона вирішила на ста сторінках, мінімумом слів умістити драму, трагедію, відлущити зайве, але сказати усе про життя. І їй це вдалося, бо, як відомо, Марія Матіос дуже уважна до життя. Відтак на прикладі родини однієї пересічної людини – Івана Олексюка, що таких безліч, – письменниця мудрує про сенс життя, смерть, кінець світу, який « приходить із кінцем кожної людини й кожної речі », провини й спокути, вчинки і наслідки. І головне – непоправну втрату людських моральних цінностей, що призводять до падіння суспільних орієнтирів загалом. « Без просвітку блуд теперішній, без надії: люди не мають коли жити, не те, що вникати у своє або чуже серце. Що казати тепер про душу, коли люди у світовому гармидері й гаморі слово таке – «душа» – забули. Люди рахують гроші – і не рахують свої дні. А душі й не згадують », – зазначає авторка.

Іван Олексюк, що « жив на пенсію ветерана війни, на війні не бувши », тому жив « головою донизу»  через гріховний вчинок у далекій молодості, який переслідував його  «червоною гадючкою чужої крові на своїх черевиках », попервах і справді складає негативне враження. Нелюбов до свого героя не приховує і сама авторка. Але вона є адвокатом цього персонажа, тому, повідуючи читачам його «правду», а « кожен у собі половину правди і половину кривди носить », починає його «розуміти». А зрештою і виправдовувати.

Тим часом не заслуговують на виправдання Іванові сини, що « мабуть, розраховували жити двічі» , бо й по смерті батька їх цікавить ніщо інше, окрім його грошового скарбу, заритого десь під землею. Батько лежав у труні при неприкритому дзеркалі, а « сини залізом мацали татову землю з такою ретельністю, з якою в житті не помацав Іван жодну жінку – а мав їх стільки, що, коли би зібралися тут до одної – трава би вигоріла від спеки їхнього лона », – описує вразливі вчинки  неосвічених, бездушних, грошолюбивих кровиночок. І найгірше те, що ця історія не вигадана, – вона з життя! Про це також запевнила сама письменниця. Зі слів авторки, насправді ця  минувшина – ще страшніша. Але вона пожаліла своїх читачів, що й так часто нарікають на її болісні й тяжкі у сприйнятті твори. Марія Матіос зізнається, що й сама не визначилася: катує словом, чи лікує, одначе, знає напевне, що її слова – це скальпель, бо діють, як хірург, що мусить зробити розтин, бо той допоможе. Переконана: немає страшнішої, сильнішої і точнішої зброї, понад слово. Тому й зауважує: хто не думав над тим, що все, що відбувається з нами, повернеться до нас у майбутньому, не читайте цієї книги. А пише вона для того, щоб читачі здригалися не від страху, а від того, що так буває і таке може трапитися з кожним із нас.  

Загалом повість Марії Матіос «Армагедон уже відбувся» за своїм задумом, внутрішнім наповненням чи то пак посиланням нагадала мені «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Щоправда, цього разу це вийшов біль і крик по-Матіосівськи, написаний коротко, лаконічно і, як відомо, кров´ю. Але, якщо Ліна Василівна емоційно і з надривом описувала всесвітню деградацію суспільства, то пані Матіос лише на прикладі однієї родини висвітлює наші реалії, засуджує нинішні меркантильні цінності, бездуховність, втрату міцності родинних зв’язків, згубний вплив на дітей батьківської нелюбові, відстороненості, бездушевності. У її повісті « сини живуть так, як на Марсі, а Іван – як на Сонці, і дороги їх ніяк не сходяться ». До того ж, « діти ніколи не мали серця на батька так само, як він не мав душі для них ». Але так не має бути. Врешті головний герой міркує, що « на моїх руках є людська кров і за то я певно покараний такими безсердечними дітьми ». Але правда й у тому, що « у світі ніхто нікому нічого не винен, крім совісті ». Тому особисто я щиро вдячна авторці за справедливу і повчальну розв’язку цієї повісті, у якій кожен дістав заслужену "винагороду"...

До слова, ще у передмові до повісті важливу пораду дає нам  сучасний ізраїльський класик Амос Оз, що переписувався з Марією Матіос, кажучи: «У се залежить від нас: ми можемо бути й останніми акторами в завершальному акті, але можемо стати й тими, хто відіграє НОВУ РОЛЬ в НОВІЙ дії. Все залежить ТІЛЬКИ від нас».

Смерть кожного з нас – це армагедон. « Та не думають люди про завтра », – зауважує письменниця. 

Десяток небайдужих цитат:

1.Чоловік ситий життям ніколи не буде.

2.Ніхто не може зважити чуже лихо. І ніхто чуже не перебуде, а лиш своє.

3.Бо ніхто ще не дістався неба, будуючи вежу, яка ховає від людей, але й не приводить до Бога.

4.Остаточного кінця світу не буде, поки бодай одна жива душа чинить опір.  

5.Ніщо таємне не може залишитися таким, якщо цього не хоче бодай би одна піщинка у всесвіті.

6.Страх – то є повага.

7.Слово не є тверде. Тверда лише віра.

8.Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.

9.Світ і люди воюють проти других людей і виходить, що всі люди учасники світової війни.

10. Життя має сестру-близнючку, свою тінь – і називається вона мука. Невідступна, як дихання, як биття серця. І та тінь не дає жити нікому.  

Жанна Куява