На жаль, сучасні представниці фемінізму в українському письменстві не пішли за своєю пророчицею Оксаною Забужко і не змішали «жіночий» дискурс з «національним», як це сталося в її «Польових дослідженнях з українського сексу».

Виходячи з того, що чоловік, пишучи, дивиться на Бога, а жінка, відповідно, — на чоловіка, наші авторки вирішили оминути інституцію жінки (як символу Батьківщини) і одразу звернутися до чоловіка (себто Бога еротичного космосу).

Підсумовуючи досвід феміністичних кружлянь у літературі, можна зробити такі висновки…

А саме… Сучасна авторка, награвшись з національними чеснотами «польових досліджень», звернула увагу на «український секс», себто на «живе» життя.

Загалом фемінізм завжди був чудовий виключно як мистецтво. Не маючи методологічної можливості займатися філософією, наші феміністки «незалежної» доби змушені були вигадувати сюжети, яких не існувало в житті. Як, наприклад, «пакетик від використаного презерватива в потайній кишені Юркової куртки», що на нього ми натрапляємо у першому ж оповіданні з «Фуршету від Марії Матіос».

Оскільки мало хто з нас зберігає такі крамольні речі, можемо засвідчити: цінність феміністичного висловлювання — це завж­ди цінність не життєва, а художня.

Згадаймо, як «Польовим дослідженням» Забужко від початку закидали відсутність мистецького зазору між ліричною героїнею та авторкою. Через що житейські відвертості не стають літературними. Хоч згодом цю проблему списали на автобіографізм як особливий психологічно-аналітичний принцип ретроспекції.

Використовуючи згаданий принцип у пошуку «використаної» атрибутики з бездонних кишень культури, наші феміністки нині мають справу із «символічним», що насправді відрізняється від «дійсного».

Усвідомлення цієї розбіжності призводить до комплексів та неврозів у літературі. Тож виникнення в ній жанру інтелектуальної автобіографії не випадкове. Це свого роду «польова» терапія.

Наступна генерація феміністок у літературі, як національно стурбованих, так і індиферентних щодо будь-якої ідеології, просто винесла згадану вище «феміністичну» проблему з вузьких літературних рамок на життєвий простір масової літератури.

Адже що таке масова література в контексті «жіночої прози»? Історію сільської дівчинки, яка згодом виросла в європейську художницю, викладену в романі-сонаті «Дивна така любов» Анни Багряної, міг би написати кожен з наських філологів. Для цього треба лише згадати всі свої дитячі ігри, підліткові забавки та юнацькі пустощі.

Маленьку Надію називають відьмою за те, що вовкувато на людей дивиться. А як іще в селі дивляться? Дитяча інфантильність — це для міського контексту, а тут звичайнісіньке куркульство, передане в генетичний спадок. А тим часом «сільського» чтива у нас негусто…

Є хіба що Люко Дашвар, котра вперто намагається згадати, як дівкою була, і Таня Малярчук, котра про своє прикарпатське дитинство усе до краплі вичавила, на міську прозу перейшовши.

Невже решта авторок соромиться свого власного минулого?

Адже ким завжди заповнювалися українські філфаки? Правильно, сільським елементом, якому всесоюзне начальство ходу не давало! Лише обраним авторам дозволено було до пенсії обробляти «сільську» тему. А сьогодні обов’язково має бути прогрес і перехід у «міський» формат.

Раніше на «сільську» прозу взагалі існувала квота. Поруч із творчістю фізиків-ліриків, інженерів людських душ і беззубих ми-за-мир-авторів — щоб плуг із гартом тримали рівновагу, і щоб із журбою радість обіймалися виключно в рамках соціалістичного канону.

«Поорані віком смагляві лиця: / Горпини і Текли, Тетяни і Ганни — / Сар’яни в хустках, Ван-гоги в спідницях, / Кричевські з порепаними ногами», — описував Іван Драч наше щасливе селянство, з якого виходили геніальні майстри народного мистецтва. Тепер цю легенду реанімує Анна Багряна. Мовляв, «завжди у житті все переплітається: високе і низьке, врочисте і буденне, серйозне і смішне».

Але так буває в житті. А
ми ж із вами про культуру. Вона, навіть перетворившись з колишньої «соціалістичної» на нинішню «українську», все одно покликана якось вивищуватися над життям, облагороджувати його, хіба ні? Проте навіть у «колоніальному», чи пак «заробітчанському», романі «Твоя дитинка» Ірисі Ликович продовжується традиційна «українська» лінія, і враження про поведінку «наших за кордоном» особливо не міняється порівняно із сільським життям-буттям…

Загалом складно сказати, навіщо сьогодні пишуться «терапевтичні» романи, чиї герої, навіть перебуваючи в оточенні європейської культури, все одно замикаються в індивідуалістичній мушлі і виплескують власні проблеми в жанрі щоденника чи листування. Можливо, у такий спосіб вони рятують свою «аборигенну» душу, яка належить зовсім до інших традицій самовиявлення?

Хай там як, але в романі «Мрія про Маленьке життя» Вікторії Горбунової пошуки «жіночої» правди відбуваються вже в інших, урбаністичних координатах. Правдиво у романі виглядають саме ті епізоди, де авторка переповідає тонкощі власного фаху: лекції-семінари, студенти-колеги, заліки-іспити, а поза тим — «винайнята квартира, пошарпані стіни, порожній холодильник і мізерна зарплатня викладачки периферійного вузу». Подальші перипетії тридцятирічної жінки, яка вирішує народити дитину, але наражається на сумний діагноз лікарів, більш інтимні й відверто драматичні. Інтрига боротьби героїні за майбутнє Маленьке Життя в романі відтворена доволі переконливо і не залишить байдужим, либонь, нікого, хто стикався з жахливим словом «безпліддя». Десь на середині роману свідомість читача починає свердлити одна-єдина крамольна думка: а чи в самій лише героїні проблема? І чи не слід було «перевірити» діагноз її чуйному люблячому чоловікові, який, на відміну від дружини, лише одного разу проходив тестування?

Утім, жіночій прозі сьогодення, здається, не до чоловіків. Принаймні у повісті «Нічого особистого» Насті Байдаченко самот­ні жінки шукають розради не в родині, а на роботі — з усіма наслідками, що витікають із цієї ситуації: побутовим алкоголізмом, випадковим сексом і нервовими стресами.

Власне, через психічну неврівноваженість четверо героїнь потрапляють до неврологічної клініки в Карпатах. Найціка­ві­шою з них виявляється молода письменниця, яка вважає, що «у нашій літературі вже років із п’ятнадцять панували королева та архієпископ» (в яких легко роз­пізнати Забужко з Андрухо­вичем). І якій сучасні книжки видаються або «розтягнутою нудною маячнею», або «подобою біографій авторів у формі романів».

Дістається на горіхи як «де­в’я­ностикам», так і «двотисячникам», оскільки в героїні «таке враження, що люди відразу готуються до шкільного підручника з української літератури».

Зазирнути трохи далі українського городу можна у «Вітра­жах» Міли Іванцової, чиє твориво має виразні ознаки роману в стилі «альтернативної» історії. Її героїня працює над перекладом з французької твору Фран­суази Саган, паралельно переживаючи власну любовну драму. Тож у тексті перемежовуються події як її власного життя-буття, так і майстерно заверстані в основну тканину твору пригоди героїв з історико-культурної перспективи. Згадана вище «альтернатива» у «Вітражах» має вигляд вставних новел (навіть вставної повістини), з яких дізнаємося, як насправді склалася доля у тієї ж таки Франсуа­зи Саган. Якби ще книжка Міли Іванцової називалася так само авантюрно, як плелася доля її авторки і як, власне, зветься роман, написаний героїнею, а саме — «Моя бабуся спала з Саган», — то ефект був би зовсім інакший. І не лише радість із журбою обнялися б і ми дізналися правду про бабусю-француженку, а й риба з раком затанцювали б при такому називному зухвальстві. А «західний» стиль кни­говидавництва ну бодай трохи зблизився б при цьому зі «східним» попитом на таке — та й будь-яке! — сльозоточиве чтиво із царини «жіночої літератури».

Ігор Бондар-Терещенко