Саме про своїх улюблених онуків Михайлика та Грицька вирішила розповісти читачам письменниця Галина Вдовиченко. Шестирічний Міха бездоганно знає творчість своєї бабусі, а ось Гриць, якому лише рік, чудово грає роль маленької комашки і любить купатися із… книжками.

Міха – не просто мій онук, він мій друг. Одного разу у Львові нас відправили на базар, а ми на зворотньому шляху побачили стару, розгалужену, вузлувату вербу і залишили пакети з продуктами у траві. Я висадила Михайлика на нижню гілку, він там облаштувався як слід, звісив ноги – і давай дуріти. Як мені хотілося вилізти до нього на дерево! Але неподалік ходили туди-сюди дорослі, і я не наважилась. До малого навіть наш пес Умич хотів видертись, не лише я. Тож ми вигадали таку гру, щоб один був нагорі, а двоє – внизу.

І от коли ми плювалися (Умич, звісно, ні) сливовими кісточками: хто далі, поступово виробивши досконалу технологію запуску кісточок у повітря, нас застукали. Бачимо: просто на нас йдуть батьки Михайлика. «Ось вони де! – каже моя донька. – А ми на них чекаємо! Ще й мобілку примудрилися вдома забути! Ви що, брудні сливи їсте???».

…Нас з Міхою часом сварять обидвох. Ми взимку приходимо додому мокрі від снігу. Коли він зі мною, то їсть, коли хоче, а не коли треба. І спати іноді лягає пізніше, ніж зазвичай. Але ми перед сном читаємо досхочу і регочемо. Ми вигадуємо свої ігри. Міха не дає мені забути вигадані на один вечір історії. Йому варто лише попросити: розкажи мені історію про котів, як я й готова і починаю вигадувати. Наступного вечора чую: розкажи мені вчорашню історію про котів. Розказую з новими подробицями, як раптом: «Як я люблю цей момент!», – каже він. Ніби чув «цей момент» вже не раз. І тоді я сідаю згодом за комп’ютер і намагаюся записати цю історію. Скільки історій пропало без мого маленького книжкового двигуна, бо ж скільки я до нього їх вигадала, розповіла та й забула…

Моя донька читала малому казки, коли ще була вагітною. Вголос читала. Мовляв, дитина все чує. Першу книжку я малому подарувала, здається, на два його місяці. Це була «Абетка». А зараз у нього вже велика дитяча бібліотека, у якій ми любимо копирсатися разом. Він і сам читає (навчився у чотири роки) і любить слухати, коли йому читають.

Нещодавно хворів на вітрянку, і донька змушена була залишити його вдома самого на півтори години. Я хвилювалась, як він сам буде вдома, а він зетелефонував мені з Києва у Львів і увесь цей час висів на телефоні з автомобільною енциклопедією на колінах. «Ти хочеш, щоб я тобі прочитав про потужність двигуна Феррарі?.. Тож слухай…»

Міха знає всі назви моїх недописаних книжок і цілі кавалки з них напам’ять. Часом розповідає уривки друзям. Одного разу у великій книгарні ми застали його за тим, що він запитував про казку, початок якої я йому колись читала. Продавчиня набрала на клавіатурі назву, запустивши її у пошук, і відповіла: «Наразі немає такої книжки, хлопчику». – «Отже, вона її ще не дописала», – зробив малий висновок. Чи варто пояснювати, чому моя перша дитяча книжка називається «Мишкові миші»?

У Михайлика хороше почуття гумору: продовження «Мишкових мишей»він пропонував назвати «Грицькові миші». На той момент у нього вже був брат, а у мене – другий онук.

Грицьку лише рік, між братами різниця у віці – п’ять років, але молодший уже бере участь у наших іграх. На Оболонській набережній ми з Михайликовими друзями облазили всі придніпровські кущі з патиками у руках – і Грицько уважно спостерігав за нами, пориваючись вилізти з візочка. А коли ми ставили на галявинці невеличку виставу і кожен грав свою роль, для Грицька вигадали роль маленької комашки… Він її чудово виконав. Його перша книжка – та, з якою він купається у ванні мало не щодня. Таких книжок, непаперових, зроблених зі спеціального матеріалу, зараз є багато. Слова там прості, малюнки яскраві. Щойно опинившись у воді, малий одразу ж бере книжку до рук…