Адже про тональність тих давніх «Нарисів бурси» добре уявлення дає бодай перше ж речення передмови професора Олександра Білецького до українського видання 1929 року (переклад Марусі Полтавки, редакція професора Миколи Зерова, палітурка червона перкалева з золотим витиском): «Сумна й недовга була життєва дорога Миколи Герасимовича Помяловського». Весь той сум і мерзенність старої російської семінарії й вилилися на сторінки повісті, через котру автор зажив короткої літературної слави, - що, однак, не врятувала 28-річного письменника від типової для тодішнього (й не лише тодішнього) російського інтелігента смерті від гіркого запою. Читати Помяловського сьогодні, коли все навколо й так на рідкість нерадісне, - ознака відвертого мазохізму...

Натомість прочитати Антона Санченка рекомендую всім. Особливо тим, хто в минулому житті любив «морські» повісті Віктора Конецького й переживав з приводу того, чого це в українській літературі немає нічого схожого. Адже Україна - таки морська держава!

Нині не час розмірковувати про те, чому в нас традиційно «не складалося» з мариністикою (дарма що запорожці ходили на «чайках» під Царгород, а «горад рускай слави» Севастополь боронив у часи Кримської війни Петро Кішка разом з товаришами-матросами з «малоросійських губерній»). Звісно, є прекрасні винятки - яскраві подорожні нотатки галичанина, австрійського адмірала і лікаря Ярослава Окуневського «Листи з чужини» (перевидані через понад сто років після своєї появи тією ж «Темпорою»). Чи блискучий і химерний «Майстер корабля» Юрія Яновського. Чи, врешті-решт, захопливі пригодницькі оповідання Миколи Трублаїні.

Але це - ті винятки, які підкреслюють правило. Якби майбутній дослідник спробував скласти уявлення про мапу України виключно з літературних текстів і сюжетів, він, скоріш за все, ні за що не здогадався б про наявність у нашої держави довгого південного морського кордону.

Чи не єдиний автор, який послідовно намагається сьогодні зламати це правило - це колишній корабельний радист, випускник херсонської «мореходки» Антон Санченко. І робить це від першої своєї книжки україномовних морських новел «Баркароли» (згадаймо добрим словом кишенькового формату, на читання в метро й маршрутках розраховану серію "Exceptis Excipiendis" во Бозі спочилого видавництва «Факт») і аж до щойно виданих «Нарисів бурси» - життєрадісних, іронічних, розумних, з любов´ю написаних і абсолютно читабельних!

Видавничу анотацію до книжки варто зацитувати повністю: «Це сімнадцять історій із життя бурси - Херсонського морського училища рибної промисловості - «Тюльки». Кожен із цих нарисів (за авторським визначенням жанру) - яскравий, щирий, веселий та дотепний твір, просякнутий живою іронією та ліризмом. «Нариси бурси» точно можна порадити для читання підліткам і людині з консервативними смаками в літературі. Тут немає нічого такого, за що критики і читачі недолюблюють укрсучліт - ні матюків, ані «потоку свідомості». Натомість є хороший текст».

Ладен заприсягтися: все сказане - щирісінька правда. Проте й адепт постмодернізму цій книзі теж порадіє - вона вся побудована на грі в приховані цитати. А курсанти «тюльки» середини 1980-х мають прізвища Котляревський і Гоголь, Куліш і Бажан, Вишня і Квітка-Основ´яненко...

Відтак кожен читач прочитає цю книгу по-різному. Той, кому «за сорок» - як ностальгійну картинку часів, коли він був молодим, а навколишній світ обіцяв стільки принад і перспектив (де й коли вони розвіялися?) Той, хто не ностальгує за принадами «совка» - як тонку й ущипливу сатиру на час, коли навіть хор італійського композитора ХVІІ століття Франческо Загатті на самодіяльному концерті треба було видавати за музику Йоганна Себастьяна Баха - аби в перевіряючого з райкому комсомолу було менше підстав написати донос на його «релігійне спрямування». Той, хто просто любить якісні розповіді «про мужніх і витривалих» - як добрі тексти про те, що й «салаги» можуть урешті-решт «зробити» на шлюпкових перегонах старших (коли лишень тренуватимуться до мозолів та ще й візьмуть на озброєння «чорноморський стиль», дарма що колишній політрук Валуєв вважає, що його «нє било, нєт і бить нє можєт» і насаджує натомість балтійський).

Тут варто зупинитися окремо. Не секрет, що якісного моря в українській літературі обмаль саме тому, що «приморські» українці упродовж останнього століття з волі обставин переважно не були україномовними. Відтак і тексти українською мовою про них наражаються на великий шанс звучати як перекладні (як, врешті, й звучали справедливо забуті нині «виробничі» морські повісті й романи радянського часу).

Антон Санченко пише про Херсон 1980-х. І саме про ті сфери життя, де українська мова не могла тоді побутувати за означенням. І однак його розповідь не виглядає штучною.

Як письменникові це вдається - тема окремої розмови. Насамперед - він не намагається бути мовним пуристом, який в усьому живе «за словником 1928 року». І хоча за цим словником «гребля» - то виключно гідротехнічна споруда, а в одному ряді з «гребці», «гребти» словник цей подає «гребня», автор вустами свого героя задиристо вигукує: «Шановні читачі й шановна громадо! В межах Цюрупинської конки, а також Кошової, Чайки, Кардашівського лиману й даного оповідання «гребля» означатиме саме те, що означає в усіх природних водників і моряків до олімпійських чемпіонів включно, а саме - процес веслування, і ніякій «гребні» тут не бувати, амінь».

До книги при цьому доданий глосарій. Точніше - аж два. «Словничок для поетів», які погано уявляють морські реалії. І «Словничок для моряків», у яких історично не надто складалося з українською літературою. Якщо читач ці словнички омине - буде прикро.

Бо з першого навіть автор рецензії (людина з понад сорокалітнім - страшно й казати - байдарковим досвідом, а також із сяким-таким досвідом кока на яхті) нарешті втямив, що таке рейок, фланка, ширстрек і шкертик, чим фрегат відрізняється від барка (барк на кормовій щоглі - «бізані» - носить лише косі вітрила), а хек - від мерлузи («він нікуди не зник з магазинів, просто змінив прізвище. Мерлуза звучить на десять гривень дорожче»). А з другого - фаховий моряк, можливо, нарешті збагне, що реальний міністр Валуєв зробив тодішню українську літературу літературою «суцільних нонконформістів. Де ще таку знайдете?» А Олександр Грін - то «великий російський письменник-мариніст, що вигадав цілу країну. Таку, як Крим, тільки з гостинними мешканцями».

Добре враження від книжки посилює її мистецьке оформлення - з колажами давніх і новіших фоток (таки фоток, а не «світлин»!), з мостом через Босфор на першому розвороті й портретами згаданих у тексті письменників - на останньому.

Одне слово, «Нариси бурси» від Антона Санченка читати можна й потрібно. На відміну від однойменної повісті Помяловського, вони явно додадуть читачеві доброго настрою, оптимізму й певності, що навіть у цьому паскудному житті ще не все втрачено.