Підтверджу свій здогад характерними прикладами. Роман лауреата Шевченківської премії Олеся Уляненка «Жінка його мрії» експерти Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі визнали порнографічним зимою 2009 року - в лютому. Комуніст Петро Цибенко поскаржився в прокуратуру на Шевченківського лауреата Марію Матіос , авторку роману «Вирвані сторінки з автобіографії» теж зимою - в січні 2010. Причина: у тексті письменниця назвала пам´ятник у київському парку Слави «фалосом». Теж, виходить, сексуально-порнографічний підтекст. Нарешті, нинішньою зимою, а саме - 19 січня 2012 року - знову комуніст, тепер уже - Леонід Грач, із подачі директора Інституту політичних, соціологічних та маркетингових досліджень Володимира Бондаренка звинуватив у порнографії  твори Юрія Винничука.

У мене нема бажання схрещувати шпагу з комуністами та керівниками інститутів, які до літератури й мистецтва не мають навіть непрямого відношення. Тим більше все одно довести нічого не вдасться. Не переймається особливо і сам обвинувачений, бо загартований такими битвами. За радянських часів у Винничука в квартирі КДБ проводив обшуки, шукаючи заборонену в СРСР літературу. У перші роки Незалежності на письменника подавали кілька десятків судових позовів - українські феміністичні, патріотичні та релігійні організації час від часу вважали, що письменник зазіхає  своїми творами на суспільну мораль.

Уже тоді згадували про порнографію. Хоча я свято переконаний: жоден із тих, хто вимагає дати відсіч порнографічній продукції, зеленого поняття не має, як ця сама чорнушкавиглядає. Візьміть хоча б академічний 11-томний «Словник української мови», виданий ще в радянській Україні. Ці старі книжки в зеленій палітурці є в кожній нормальній бібліотеці, тому перевірити легко. Там є дві позиції. Спочатку - «порнограф»: трактується у словнику як«Той, хто розповсюджує порнографію». Далі стоїть слово «порнографія». Трактується:«Те, що розповсюджує порнограф». Я не жартую, любі друзі - уявлення про предмет дискусій у тих, хто ці дискусії починає, залишається на такому ж, дрімучому совковому рівні.

Але це зовсім не означає, що до ідіотизму не варто ставитися серйозно. Адже йдеться передусім не про справжню боротьбу за мораль, - яку, до речі, не комуністам вести! - а про традиційну для моєї країни вибірковість подібних звинувачень.

Не полінуюся нагадати: у той день, 13 лютого 2009 року, коли НЕК оприлюднив «порнографічний» висновок стосовно книги Уляненка, в Києві проходила презентація нового кліпу Аліни Гросу. На момент презентації юна співачка ще не досягла повноліття. Проте ніхто словом не обмовився, коли неповнолітня дівчинка, затягнута в шкіряний комбінезон, перед фото- та відеокамерами сідлала напівголих мужиків. Це, значить, нормально...

Марію Матіос звинуватили не стільки за «фалос», скільки за те, що, як заявив тодішній керівник МВС Анатолій Могильов: «На думку народного депутата, вона (письменниця. - А.К.) образливо висловилась». А Юрій Винничук, чиї книги ставали кращими за версіями рейтингів «Книжка року» та «Книга року ВВС», звинувачується у тому, що своїм віршем«Убий підараса»  натякає, за переконанням політолога Бондаренка, на чинну владу. І закликає в насильницький спосіб скинути її.

Так само мені інтересно, чому комуністи та політологи, раз такі вже моральні, ще не відреагували на традиційну акцію «Письменник в ополонці». Яка відбулася, до речі, в той самий день, коли з`явилася інформація про звинувачення відомого письменника. Поясню: на Йордана літератори купаються голими в Дніпрі. Причому - неодмінно публічно. Потім фото- та відеозвіти, на яких видно «заборонені» комуністами й політологами частини тіла, оприлюднюються в пресі, на телебаченні та в Інтернеті. Але комуністів, політологів та прокуратуру це все, на щастя, не переймає.

Навіть поверхово аналізуючи ці красномовні факти, доходиш висновку: звинувачення в порнографії - не стільки реальна боротьба за нашу з вами мораль, скільки спроба точечного зведення якихось незрозумілих мені персональних рахунків. Проте цим «відкриттям» і голою констатацією ясного, як день, факту в даному випадку обмежуватися не варто.

Мені насправді цікаво, чому офіційна письменницька організація - Спілка письменників України - жодним чином не коментує нездорову ситуацію, яка утворилася довкола Винничука. Так само, як «офіційні письменники» самоусунулися, коли почалися спроби позбавити звання «Герой України» поета Василя Стуса та композитора, автора «Червоної рути» Володимира Івасюка. У приватних розмовах я про це запитував. Відповідь була однозначною: «Чому нас повинні переймати позови різних психічно хворих «донецьких»? Ми взагалі тепер більше творчістю цікавимося!»

Узагалі логічно. У випадку з покійним Івасюком вирішено не звертати увагу на «хворого донецького». У ситуації з живим Винничуком легко відмахнутися від «хворого кримського комуніста», нібито не вартого уваги «серйозних» людей. Та якщо згадати, що керівництво НСПУ нещодавно вирішило взяти курс на співпрацю з владою , мовчання «офіційних письменників» тим більше виглядає нелогічним. Адже комуністи сьогодні ніби теж опозиція. Значить, їхні заяви, слова та дії вимагають апріорі гнівного засудження чи хоча б критичних оцінок тих, хто займає протилежну позицію. Ось тільки «офіційні письменники» вирішили: правильним буде взагалі не звертати на це увагу.

Хоча окреслена проблема лежить не в політичній, а саме в культурній площині. І якщо Спілка письменників не сприймає «політичної» складової віршу Винничука, її керівництво мусить висловитися. Так само публічно, як члени та секретарі цієї спілки купаються голими...

Андрій Кокотюха