Ні для кого не секрет, що Жадан завжди виписував у своїх творах сірі і «чорнушні» сюжети і такого ж ґатунку персонажі ставали головними героями його поетичних творів. Якщо говорити дуже формально, то нова книжка не стала винятком, майже на кожній сторінці зустрічаються «пацани», «братки», всякого роду інші покидьки і аморальні типи з усією відповідною їм естетикою життя «окупованих територій» і всепоглинаючих сірих кам’яних міст і передмість. Власне, у мережі вже навіть з’являються закиди до автора щодо того, що він цілеспрямовано виливає на папір усяку бридоту, спекулює на подібній тематиці, адже в наш «тяжкий час, час втраченої духовності», такий хід є дуже популярним, а автор, що застосовує його, неодмінно стає об’єктом обговорення, а отже здобуває славу, отримує гонорари від продажу книжок, любов читачів і все-все-все, чому тільки може позаздрити український письменник. Та все ж, здається, що такий аргумент тут недоречний, бо кому-кому, а Сергію Вікторовичу перейматися підтримкою власного авторитету і популярності серед читачів не варто. Радше, можна сказати, що нові твори виглядають абсолютно відповідними до настроїв і життєвих позицій автора, його світовідчуття, яке сформувалося на зламі двох епох у 90-ті і яке вперто не бажає трансформуватися у щось інше.

Поезії «Вогнепальних і ножових» залишаються схожими, як це часто бувало у Жадана, на листи з іншого боку соціального фронту, це ті ж самі шукання всієї багатоманітності життєвих емоцій і настроїв у кожній людині незалежно від ярликів, які на неї навішує соціум: «Немає жодних невірних і жодних святих,/ немає жодних праведних і жодних простих,/ жодних партнерів, жодних, синок, торгів/ – є лише сонце, вмерзле поміж снігів.» В більшості творів герої стають праведниками, борцями за справедливість, месіями, що закликають до пробудження, до змін, до руху вперед.

Героїзм і месініанство, як такі, є наскрізними мотивами нових поезій Жадана. Чомусь одразу хочеться пригадати фільми Тарантино, його Джулса Вінфілда, чорношкірого вбивцю з «Кримінального чтива», який, усвідомлюючи всю нікчемність і гріховність свого способу життя, намагаєьтся змінитися, стати на шлях істини і вказати на цей шлях іншим, читаючи їм проповіді. Так і кожен герой з «Вогнепальних і ножових» звертається до свого оточення, і революційним тоном вимовляє приблизно таке: «Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму, /тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною».

А ще, поряд з героями й апостолами, тут є жінки. Проте, як завжди у Жадана, вони далекі у просторі і часі. Про них лишається тільки згадувати, або мріяти, а найкраще, що можна зробити в цій ситуації, - це померти подалі від них.

Загалом усе в новій збірці насичене ностальгійністю і схоже на спогади, на пригадування історій з минулого, таке пригадування, в яке ми впадаємо, коли свідомо, чи не свідомо доторкаємося до власних тілесних, чи душевних ран... І байдуже чим, чи ким вони були залишені.
 

Олександр Шумілін