Нова книжка Юрія Арабова з чудернацькою назвою–топонімом «Орлеан» — це лаконічна, живописна і легка, наче кадри в кіно, проза. Мешканці однойменного з назвою роману міста, що за волею товариша Леніна загубилося у казахському степу, — суцільні характерники. Перукарка Ліда, хірург Рудольф, слідчий на ім’я Неволін. А також зальотний прибулець–ревізор — фантасмагоричний екзекутор iз питань моралі, якому несила змагати з метафізикою провінційного ландшафту. Отже, як бачимо, без Салтикова–Щедріна, Гоголя і Хармса справа не обійшлася. Але це не абсурд, як в «Історії міста Глупова», не сатира, як у «Ревізорі», і навіть не суцільна метафізика, як у «Випадках», відповідно, в усіх вищезгаданих класиків «магічного» жанру. Щодо російської дійсності всі ці хиткі категорії просто не спрацьовують. Тутешнє життя — у глибинці, тобто на глибині казахстансько–сибірських руд, або, словом, на дні — воно набагато сумніше. Про це вже було в Арабова, сценариста культових російських фільмів (у «Юрієвому дні» Кирила Серебрянікова, у «Справі про мертві душі» Павла Лунгіна, а також у «Днях затемнення» Олександра Сокурова). Утім наше кіно не про німців, а про сучасну російську літературу після занепаду, а чи перемоги постмодернізму.

Роман «Адаптація» Валерія Билинського також цілком кінематографічний, і читати його можна з будь–якого місця, адже ця енциклопедія життя — про все, що хвилює героя, успішного сценариста модної телепередачі. Праця, секс, музика, алкоголь і втеча від цивілізації до Єгипту. Автор нікого не милує у своїх розборах польотів над гніздом тридцятирічних зозуленят iз середнього класу: ані стариганів iз радянського минулого, ані жінок — хоч з обкладинки, а хоч iз–за сусіднього столика в кафе. Щодо себе самого він не менш суворий: «Згадав про «Адаптацію». Думка щодо книжки про одинака, який блукає і тицяється в якихось людей, щоб здобути свій власний приватний спокій, видалася мені раптом огидною». Однак головний герой роману саме блукає і тицяється, намагаючись жити не за правилами і покінчивши зі своїм колишнім життям, тобто просто заривши мобільний телефон у курортний пісок. Звісно, це не фантасмагорія з футурологією вкупі, як, наприклад, у романі «Р.А.Б» нинішнього класика російської офісної прози Сергія Мінаєва, а цілком психоделічний реалізм з авантюрно–філософською підкладкою. Оскільки розмови з Богом відбуваються тут на «чистяку», а не під час «білочки» або під кайфом, як у того ж Пелєвіна. Усе законно у цій автобіографічний прозі та цілком осудно, як у «Можливості острова» Мішеля Уельбека. Саме «можливості», розумієте? Через це й сумно наприкінці, що лише на острові власного «я» щось можливо (а не у колгоспі материка–матриці). У житті з такою географією складніше. «Ти не розумієш, що існують такі дивовижні місця, де якось по–особливому відчуваєш, що саме тут буде добре померти! — значить герой «Адаптації». — Ось у таких місцях і треба жити! Невже не розумієш?». Звичайно, читач розуміє. Через це, кажуть, і плачуть усі чоловіки, що прочитали цей роман. Справжні чоловіки, як у пісні Гришковця. З жінками трохи інакше, і не тому, що туш може потекти. Просто, як із цим боротися, знають, виявляється, лише вони.

Цікаво, що катарсис у жінок, як у героїні роману «Усе, що ви хотіли, але боялися підпалити» Анни Козлової, також відбувається у курортному Єгипті, куди одна з них, гарна 27–річна, летить зі своїм 51–річним коханцем на ім’я Гриша. І тут розпочинається та сама Анна Козлова, до чиєї ультрашокової прози ми звикли, починаючи від скандальної «Плакси» і завершуючи «Людьми із чистою совістю». І нехай спочатку її героїня працює в офісному пеналі команди, яка обслуговує телешоу «Дім–2», а сам роман розбитий по днях тижня, сповнений дитячих рефлексій, але далі чоловікам дістається на горіхи по повній! Здавалося б, ну і що з того? Адже навіть авторка–монстр шокової літератури упевнена, що умом ані Росію, ані її мужиків не зрозуміти. «Мабуть, саме того вечора, коли йому закочує істерику спочатку дружина, а потім коханка, чоловік переконується, що він дуже крутий, — стверджує Козлова. — Незважаючи на те, що йому 51, він не став за ці роки мільйонером, не написав жодної книжки, і навіть член у нього встає лише після тривалого мінету, він може вийти на нічний Кутузовський, зловити тачку, назвати адресу модного бару, догнатися пивом і відчути найважливіше з того, що існує у житті чоловіка. Він усіх має, а його усі хочуть. Хіба не підсумок?» Хоча підсумки, так само, як підрахунки втрат, бувають вранці. І часом не всіх курчат дораховуються.

Так само непросто із 65–річним автором збірки «Зойк спостерігача», який закінчив Літературний інститут і все життя пропрацював листоношею. До 1990–х років Анатолія Гаврилова, що родом iз Маріуполя, зовсім не друкували, потім раптом переклали німецькою, італійською, фінською та голландською, нагородивши преміями журналу «Жовтень» (2002), Андрія Білого (2020) і «Чеховський дар» (2011). Що далі? Нова повість, оповідання і п’єса, які вийшли у новомодній серії «Уроки російської». Маячня і галюцинація, абсурд і гротеск. Але також — містка форма, глибокий підтекст і продовження чеховських традицій на цілком новому рівні. Словом, усе не насправжки, повільно і неправильно, ніби в тумані хрестоматії з сучасної російської літератури. Мрії юних героїв про мандри довкола світу на яхті, що будується для них на шведській верфі і за яку заплатив брат друга, що займається коштовним камінням. Самозрозуміло, що ані яхти, ані брата, ні каміння насправді не існує, а маємо лише багаж шкільних знань у сухому залишку. А далі — ні друга, ні весілля, і лише «чорна людина», що родом iз поетики Єсеніна, ввижається у кожному дзеркалі. «Трава заввишки з людину. Уламки шпал, цегли, бетону». То «промчав на тепловозі в бік Гавані наш сусіда Віктор Іванович, махнувши мені рукою», то «повз вікно пробіг кабан Юрія Івановича Колодяжного і зник у прибережному очереті». І нехай у цих оповіданнях герої б’ються над споконвічними проклятими питаннями російської інтелігенції на кшталт «чому ворони повернулися з військової частини, а снігурі не повернулися?» і «чому Зіна у 1970 році не схотіла їхати зі мною на мотоциклі до Анадольського лісу?», але в цій прозі чимало перелітних смислів існує.

Герой автобіографічної «Книги без фотографій» Сергій Шаргунов сенсом життя не дуже заклопотаний, він здебільшого «дитячими книжками» цікавиться. Так мовою радянських дисидентів у його родині називали заборонену літературу. І дисиденти там були справжні, а не ті, що стояли на добровільному обліку в КДБ. Можливо, були навіть «вороги народу», оскільки батьки–священнослужителі в автора–героя не мали непорозумінь iз радянською владою, а взагалі її не визнавали. Мощі розстріляної імператорської родини зберігали, фотографуючи і на Захід переправляючи. І культивувалась у цьому середовищі рідкісна порода дітей, з яких виходили не вищезгадані дисиденти, що вирощуються не родиною, але Системою, а люди «революційного» майбуття, які живуть якраз родинним минулим. Точніше, тугою за ним. Зокрема, в героя книжки це туга чи то за Росією патріархальною (як «антирадянська» відповідь режиму), а чи навпаки, за щасливим радянським дитинством (як вiдповідь батькам–церковникам). Хоча, здогадатися наприкінці стає все легше. Адже у минулому в самого автора — не Радянський Союз з «Артеком», а типово «домашнє» дитинство з бабусею із Сибіру, якій він розповідав про кожний свій студентський день, читаючи вголос домашні завдання з англійської. У такому дитинстві не стають піонерами і не вступають до комсомолу. У ньому, звичайно, як у будь–якої дитини, «відчуття справжності: зима — зима, осінь — осінь, літо — літо». Але смак формує не тьотя Валя з Хрюшею і Степашею з телевізора, а, скажімо, знайомі священики, які приходять у хату на гостину.

Стилістично ця проза — як, власне, усе в російському «новому реалізмі», звідки родом і Сергій Шаргунов, і Захар Прилєпін, і Герман Садулаєв — схожа на нервового Лимонова. І це, мабуть, добре, адже, як виголошує Шаргунов у своєму маніфесті «Кінець трауру», прощаючись iз недорікуватим постмодернізмом, «до прози юних повертаються ритмічність, ясність, лаконізм». Ну наче з клятви юного піонера, а чи з судового вироку.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО