На творах цього культового автора виросло не одне покоління читачів, а постмодернізм у його особі здобув надійну прописку в періодичній таблиці літературних жанрів. Цитати з його романів розійшлися в народ, п’єси за його оповіданнями з успіхом ідуть у московських театрах, режисери знімають фільми, і навіть те, що премії при цьому отримують інші, а не живий класик постмодернізму Віктор Пелєвін, — так само свідчить про стратегічну спрямованість творчості цього найзагадковішого письменника сучасної російської літератури. Ну, тобто про його вічну актуальність.

«Похмурим відлюдьком» і «кокеткою» у наш час називають людину, яка не хоче безкоштовно трахати свиню перед телекамерою. А якщо не хоче навіть за гроші, тоді кажуть — «намагається оточити себе ореолом загадковості», — значить Пелєвін про себе любого у своєму останньому в часі романі ««S. N. U. F. F.». Загалом авторських метафор у його романах ніколи не бракувало. З одного боку, маємо зазвичай опосередковану — як через історію поета–філософа Соловйова в романі «t» про графа Толстого — критику автором свого власного методу роботи з масами: загравання з модними релігіями, молодіжними субкультурами і рештою спрофанованих соціокультурних ідей. З іншого боку, змальовуючи історичних осіб на зразок Чапаєва і того ж Соловйова з Толстим мало не засновником сучасного дисидентського руху, Пелєвін кидає камінь у цеховий город. Дратуючи при цьому постмодерніста Володимира Сорокіна, який у своєму романі «Блакитне сало» вже клонував російських класиків і який ну дуже полюбляє точну реалізацію метафори.

Хай там як, але з чим по життю, крім стилістичної вправності та безперечно хрестоматійних романів і повістей на кшталт «Омон Ра» і «Жовта стріла», «Життя комах» і «Чапаєв і Пустота», а також «Generation P» і «Empire V», увійшов Віктор Пелєвін до свого осіннього ювілею? Колишній інженер–електромеханік, відрахований з Літературного інституту, чиї книжки розходяться мільйонними накладами, відлюдник, який не бере участі у столичній тусовці, ніколи не влаштовує презентацій своїх книжок і майже не дає інтерв’ю, залишаючись при цьому чи не головним ньюсмейкером у літературі, чиї тексти знають і цитують найперші особи російської влади... Віктор Пелєвін залишається таким собі принцом вічного держплану в галузі літератури. Адже його писання завжди були синхронні подіям у політиці, і завжди важко було сказати, чи це російські президенти (і Путін зокрема) його цитують, віддаючи драконівські накази про заходи з приборкання оксамитових революцій, а чи автор «Generation Р» — за вченням Кастанеди і заодно Бодріяра — копіює до своїх белетристичних епістол iз поля поховань бурхливу телевізійну реальність.

І нехай хтось каже, що гумор Пелєвіна з роками стає злішим, важчим і несмішним через свою правдивість, а стилістика, радуючи розкішними зворотами і яскравими пасажами, стає менш живою і рухливою, але за резонансом його творів завжди можна було розчути пульс епохи і навіть зловісні тамтами долі. Утім ані Маркеса, ані Борхеса з літописця Пелєвіна не вийшло, і не дивно, що навіть міфологічні стежки в Лабіринті з його п’єси «Шолом жаху» не витягують античного сюжету, бо всі шляхи, як відомо, ведуть до себе. Тому–бо він як автор давно вирішив, що краще повторювати старі філософські істини, аніж проповідувати нову брехню. А ще вважається, що Пелєвін не отримав нещодавно одіозного Букера десятиріччя саме тому, що його час — це все ж таки 1990 роки, а за нинішньої епохи розвинутого цинізму література — це щось більше за рекламні слогани і гру в слова, почуті в телевізорі.

Проте скінчилися не лише 90–ті, навіть двотисячні завершилися — після подій на Болотній площі. І сила вже не у того, хто правий (бо часи вкотре змінилися, і то не на користь красі, яка допіру була страшною зброєю мистецтва). «Сила сучасної філософії не в силогізмах, а в авіаційній підтримці», — підказує Пелєвін у своєму останньому романі. Хіба що сам він — «сидя на красивом холме», як співає «Акваріум», — здається, мало зважає на «завершення» історії і вже навесні наступного року збирається видати нову книжку своїх віртуальних пригод. З роси, як кажуть, і води. n

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО  
Фото: boogol.ru