Поляк, який зробив більше за Міністерство культури України
 
Уявіть собі людину, яка написала 25 збірок віршів. Важко, правда? Особливо, якщо знати про головну її пристрасть: спорт. А на другому місці – теж не література, бо вільний час вона охочіше проводить біля землі, вирощуючи різні овочі, якими потім узимку хвалиться, пригощаючи: «Це з мого городу!». І цим вона пишається значно більше, ніж полицями написаних книг. Ех, я атеїст, але маю визнати: на небі таки має існувати Бог, який любить Україну, бо тільки він міг подарувати нам такого союзника, такого друга.
 
Мова йде про польського поета й перекладача Богдана Задуру. Йому вдалося зробити речі, які не під силу різним міністерствам і комісіям: він відкрив полякам нову й сучасну Україну через її літературу, і – головне – йому повірили.
 
Повірили, бо для Польщі Богдан Задура – постать знакова: автор цілої шафи книжок (всього написав їх десь під сорок), головний редактор найавторитетнішого польського літературного журналу «Творчість», лауреат майже всіх важливих нагород і відзнак, перекладач із багатьох літератур, але найбільше – з української.
 
«Живий класик», «законодавець мод», «мораль і совість» – приблизно так можна описати його роль у культурі наших сусідів, але обов’язково сюди ж додати ще й звання за «почуття гумору», «безпосередність» та «самоіронію». Олександр Бойченко влучно зауважив, що Задура перекладає «кого треба і кого не треба», тобто всіх: саме Богдан переклав і видав у Польщі книжки Павличка, Андруховича, Махна, Бондаря, Сливинського, Білоцерківець, Жадана, підготував сотні журнальних публікацій сучасної української поезії, саме перекладена ним антологія «Вірші завжди вільні» стала хітом польських книгарень у наш буремний і прекрасний 2004 рік.
 
Зауважу тільки, що мало бути перекладачем і перекласти якісь книжки, – треба ще їх надрукувати, знайти видавця і зацікавити майбутнього читача. А якщо в книжці буде написано «з української переклав Богдан Задура», то можна з певністю очікувати на прихильне ставлення польської інтелектуальної й культурної еліт, бо це вже своєрідний знак якості. Багато країн – та ж Польща, Німеччина, Франція та інші – створюють цілі культурні інститути за кордоном, щоб підтримувати, в тому числі фінансово, зацікавлення до своєї сучасної культури, дають стипендії перекладачам, виділяють гранти видавцям. В України такого немає і скоро не буде, але в Польщі в нас є свій культурний «інститут» – Богдан Задура. Стратегічно важливий, бо саме через цю державу українські письменники «просочуються» на Захід, саме успіх у Польщі є запорукою зацікавлення й успіху в Німеччині, Британії чи Франції.
 
Без державних відзнак, зате з читацькою любов’ю 
 
Сам Богдан скромно жартує, що гонорар за переклад має хоча б покрити вартість сигарет, які він викурив, перекладаючи. Україна за таку безкорисливу любов не віддячила йому майже нічим. Тобто він має своїх читачів, дві видані в Україні збірки вибраного – «Поет розмовляє з народом» і «Нічне життя», має навіть престижну літературну нагороду – два роки тому отримав премію фестивалю «Київські лаври», але Українська держава його вперто помічати не хоче. Посольство України у Варшаві «не додумалося» привітати його з 65-річчям, яке він святкував два роки тому, як і не здогадалося зголосити подання на присвоєння йому державної нагороди чи відзнаки.
 
Літературознавець Ірина Троскот нещодавно бідкалася: Польський інститут у Києві краще організував ювілей свого письменника Януша Корчака, ніж вся Україна – Григорія Сковороди. І додала, що час уже створити й Український інститут у Києві. Повністю з нею погоджуюся, навіть знаю, хто міг би бути його «патроном». Але й ви вже тепер знаєте його ім’я. Це і є нашою щирою йому подякою.
 
Андрій Любка – письменник