Закони, які прийняв парламент минулого тижня, викликали бурю емоцій. Принаймні мені телефонували з різних видань і телекомпаній з проханнями про коментар.

Коментарі й справді потрібні, і не тільки від мене, бо відразу після оприлюднення голосування у ВР деякі видання і телеканали почали страхати новими законами і свідомо маніпулювати.

Ось, наприклад, "Інтер" того ж таки дня у п´ятницю у "Подробицях" поквапився перелякати бідолашних ветеранів, що на 9 травня вони не зможуть почепити совєтські ордени й медалі, а міст Патона, мабуть, демонтують через ті ж таки совєтські зірки.

Ну, якби то було 1-ше квітня, то й дивуватися не було б чого. Але День сміху проминув. Отже, в ефір було вкинуто відверту брехню. А оскільки з російського боку на закони про декомунізацію і відкриття архівів теж полилася уся інформаційна каналізація, то вибрик "Інтера" якось дуже гарно до неї допасувався.

Але що тут дивуватися: "Інтер" увесь період свого існування тільки тим і займався, що розпалював ворожнечу.

Що ж до учасників бойових дій під час Другої світової війни, то їх практично не залишилось. Наймолодші з них – це чоловіки 1926 року народження. Це ті, кому зараз щонайменше 89 років. На парадах, ясна річ, дефілюють зовсім інші люди. Багато серед них самозванців, шахраїв, а також ветеранів НКВД, які воювали у повоєнний час із бандерівцями.

Мабуть, для цих останніх акт декомунізації й справді буде особистою трагедією. Але чому ми повинні зважати на почуття комуністів, які ніколи не зважали на почуття віруючих, палячи церкви, нищачи хрести при дорогах, руйнуючи могили?

Декомунізація передбачає також викорінення комуняцьких назв міст і сіл. Дехто вже побіг поперед батька в пекло і кинувся дискутувати, яку назву надати тому чи іншому населеному пункту. Хтось уже висловлює думку про референдум.

Однак я думаю, що це совкова мода – питати в народу, як має називатися те чи інше місто. Хтось питав наших предків, як назвати Київ чи Тернопіль? Коли починають питати, то в результаті завжди більшість голосує за якесь лайно.

З народом ніхто ж не радиться, як вести економічну політику, які тарифи встановлювати. Назву треба давати таку, за яку не буде соромно в майбутньому і яка б відображала історію того чи іншого населеного пункту.

Ну от совєти ще за моєї пам´яті вирішили переназвати Станіслав, у якому я тоді жив. Було два варіанти – Івано-Франківськ і Прикарпатськ. Що те, а що те – примітив. Але дуже хотілося позбутися польсько-шляхетської, як тоді вважали, назви.

Звичайно, проблема Станіслава не має відношення до декомунізації. Бо що заважало жителям міста повернути історичну назву за останні 25 років? А я скажу що: невігластво. Бо у нас люди, виховані на історії соціаліста Грушевського, який писав історію гнобленого селянства, а усю шляхту вважав ляхами.

Володимир Липинський на початку ХХ сторіччя виправив цю помилку і довів, що та так звана польська шляхта була українською і до того ж патріотично настроєною. Це вона колонізувала Лівобережжя, засновувала нові поселення і будувала там не костели, а церкви.

Я навів цей приклад для того, щоб показати, як невігластво може стати на перепоні будь-якій здоровій ідеї. Народ не може бути експертом. Проблеми нових назв для міст і вулиць мають вирішувати фахівці. Інакше ми втратимо історичні назви. Ну, от ще приклад: у Львові є старовинні вулиці Сліпа і Під Дубом. І що ви гадаєте? Жителі цих вулиць, звичайно ж, з радістю проголосували б за те, щоб назвати їх іменем якогось достойного чоловіка. Ніхто з них не бажає жити Під Дубом. Але вулиця належить не їм, а історії міста.

Окрім міст і сіл з комуняцькими назвами є безліч назв безглуздих. Наприклад, купа сіл на честь Тараса Шевченка. Їм треба повернути старі назви. В Англії нема села на честь Шекспіра чи Байрона.

Друга хвиля дискусій стосується відкриття кагебістських архівів. Дехто з істориків і журналістів розпереживався, що архіви тепер можуть відкрити інформацію про те, хто співпрацював з органами. І що це може бути велика трагедія.

То я скажу, що великої трагедії не буде. Кілька років тому, коли знайдено було в бідонах документи СБ УПА, теж лунали застороги, що публікувати їх не варто. Бо то були матеріали допитів людей, які погодилися співпрацювати з МГБ. Однак ці томи з документами вийшли друком, і жодної сенсації не сталося.

Натомість для мене це була неоціненна інформація, бо я знайшов там доноси на свого діда, який партизанив, та на родину моєї мами, яка вся була в УПА.

Щодо документів КГБ з періоду повоєнного, то багато з них було вивезено до Москви, а ще більше знищено. В кожному разі, коли я на початку 1990-тих намагався довідатися про долю вилучених у мене під час обшуку рукописів, працівник СБУ в приватній розмові розповів мені, що виявити йому нічого не вдалося.

Однак є річ, яку архівісти повинні пояснити при публікації тих чи інших документів. А саме: кагебісти надавали псевдоніми особам, яких вони розробляли і за якими слідкували. І наявність таких псевдонімів зовсім не свідчить про те, що людина була агентом КГБ. Більше того, розписка про згоду допомагати органам теж про це не свідчить. А свідчать лише конкретні доноси, які зроблені були на шкоду тій чи іншій особі, яка цікавила КГБ.

Це я уточнюю тому, що у нас уже був прецедент, коли один недобросовісний журналіст, допавшись до архіву обкому партії, витягнув на світ Божий псевдоніми відомих політичних діячів і вирішив, що вони були агентами. Хоча ці псевдо були надані їм самими кагебістами.

Дехто знову ж таки дуже захвилювався, що усі ці архіви опиняться в руках однієї людини Володимира В´ятровича і що він тепер буде вершити долі людей. Я не розумію, чим погано, що архіви опиняться в того, хто зробив дуже багато для їхнього розкриття, видав кілька дуже вартісних книжок і зробив безліч публікацій на основі виявлених документів. Це добре, що архіви тепер будуть в руках дослідника, а не якого-небудь функціонера, який сидить на документах, як собака на сіні.

Нові закони принесуть чимало клопоту, але я тішуся, що їх прийняли. Рвати з колоніальним минулим треба різко і швидко. Щоб цей баласт не тягнув нас на дно і дозволив рухатися вперед, туди, де з цими проблемами давно вже покінчено.