Зрештою, за минулі десятиліття прозовий доробок «сірого кардинала» сучасної української літератури, як прийнято в сучукрліті називати Володимира Єшкілєва, суттєво змінився — від герметичних екзерсисів до популярної белетристики. Варто згадати такі збірки малої прози цього відомого культуртрегера, як «Візантійська фотографія», «Інше гроно проникнень і свідчень» і «Країна У», разом з якими були видані романи «Пафос», «Богиня і консультант», а також «Імператор повені», «Побачити Алькор» і «Усі кути трикутника» про Григорія Сковороду.

 

Майже у кожному новому тексті Єшкілєва відбувається локалізація глобального бренду «вселенської змови» в контексті однієї окремо взятої України. Над цим автор вищезгаданих романів  працює давно й успішно, прагнучи наблизити до нашого сьогодення таємничі традиції екзотичних орденів, «одомашнивши», чи пак «українізувавши» їхню історію для широкого читача.

 

Свого часу, описуючи у «Масонському проекті «Україна» ритуальну традицію ложі «Великий Скіф» початку ХХ століття, він зазначав, що тамтешні ступені називалися chumak, kazak, ataman і strybogych, і ми не мали підстав не вірити відомому мандрівнику манівцями української історії. Тобто щоразу нам пропонувалося чергове випробування читацької віри.

 

Так само «альтернативне» русло історичних оповідей, донедавна культивоване лише Василем Кожелянком, на високому професійному рівні нині підтримується хіба що самим Володимиром Єшкілєвим. Починаючи від свого раннього роману «Адепт» і продовжуючи «альтернативною» белетристикою на кшталт романів «Пафос», «Повінь імператора», збірки оповідань «Інше гроно проникнень і свідчень», а також суто комерційного роману «Втеча майстра Пінзеля», наш івано-франківський екзегет завжди волів поєднати в одному флаконі пригодницьку фабулу сивої давнини з кримінальним сюжетом сьогодення.

 

Також за всі часи характерною рисою писань цього автора завжди було поєднання високого історичного градусу оповіді «альтернативного» кшталту з іронією і навіть сатирою. Вочевидь давався взнаки досвід впорядкування МУЕАЛ, у якій Єшкілєв, обстоюючи право автора-деміурга на сотворіння сюжетного світу, полемізував із другим упорядником, Юрієм Андруховичем, який уособлював у даному випадку образ прозаїка-постмодерніста «ігрового», не «сакрального» кшталту.

 

У результаті обидві ідеологічні лінії розвитку сучасної літератури химерним чином поєдналися у доробку самого Єшкілєва, остаточно дезорієнтувавши критиків і сформувавши його власне творче кредо.

 

З іншого боку, майже до кожної нової книжки цього автора можна застосувати видавничу анотацію, мовляв, «у романі Володимира Єшкілєва детективний сюжет поєднано з широкою панорамою життя таємних орденів сучасної України», а це вже, як не крути, ознака фірмового авторського стилю.