За сюжетом, новий роман «1Q84» Харукі Муракамі, якого нині висувають на Нобелівську премію, не надто оригінальний, хоч, поза всяким сумнівом, актуальний. Так уже виходить, що основна тема твору – релігійний фанатизм, що межує з тероризмом – вкрай болюча для сучасного японського суспільства, в якому поява культу «нових релігій» досі залишається на порядку денному. Тому не дивно, що навіть захоплююча кримінальна драма, майстерно загорнута Муракамі в обгортку психологічного роману, у процесі читання часом скидається на звичайну художню публіцистику.

Насправді ж автор роману не надто вдало спробував об’єднати в одному жанровому флаконі соціальну проблематику з детективним сюжетом, приперчивши це діло ще й малопереконливою спецією під назвою «магічний реалізм». Так, в одній з історій «1Q84» його герої, живучи в Токіо 1984 року, меланхолійно не дивуються містичній буденності, що триває на їхніх очах у релігійних осередках, де новоявлені месії ґвалтують десятирічних дівчаток нібито для відкриття каналу зв’язку з потойбічним світом.

Натомість персонажі другої лінії сюжету, животіючи в тому самому Токіо, але «незрозуміло якого» (1Q84) року, мирно гріються під одразу двома Місяцями в небі своїх «паралельних» фантазій. Зрозуміло, що колись обидві версії однієї фабули зійдуться, а їхні «реальні» герої на кшталт учителя математики й літературного аматора Тенґо співпадуть з життям «потойбічних» персонажів на зразок інструкторки фітнес-клубу і заодно серійної вбивці Аомаме. Та ще й виявляться рідними душами, яких розкидало в часі невідомо яка сила. Перший з героїв напише оповідання про злих «карликів», тим самим знешкодивши їхні дії, а друга спробує фізично знищити корінь зла в самому лігві ворога.

Попри всі називні спокуси, новий роман «1Q84» Харукі Муракамі лише формально можна вважати алюзією на класичну антиутопію «1984» Джорджа Оруела. Звісно, замінна літера «Q» в його цифровій назві означає запитання («question»), яким автор вказує на ще більшу, ніж у англійського класика, непевність нашої реальності. Але на цьому будь-які подібності завершуються. І не лише тому, що «Великий Брат» який в Оруела символізував тоталітаризм, аж ніяк не перегукується з містичними «карликами» Муракамі, які за сюжетом його роману тчуть «повітряну личинку» людських двійників, прагнучи в такий спосіб прорватися з потойбічного світу в наше сьогодення.

Виходячи з більш доречних порівнянь «1Q84» з давнішими творами модного японського автора, варто зазначити, що так само, як у донедавна останньому в часі «Кафці на пляжі» Харукі Муракамі, структура його нового роману складається з двох окремих історій, які обов’язково переплітаються наприкінці оповіді. Натомість цього разу протягом тривалого часу ці не вельми напружені історії розвиваються у двох паралельних реальностях, розтягнутих автором аж на два грубенькі томи, які вийшли один за одним з перервою в якихось півроку. Щоправда, розвиваються ці історії не менш пригальмовано, як на європейський копил, більш мобільний щодо сюжетної моторики.

Утім, не слід забувати, що перед нами твір автора, який належить до традиційної японської культури. І нехай з цієї точки зору романи Муракамі вважаються «зіпсутими» ерзац-продукцією європейського ринку на кшталт джазу (у «Погоні за вівцею» і «Танцюй, танцюй, танцюй») чи рок-н-ролу (у «Кафці на пляжі»), їхній автор все одно сповідує медитативний стиль оповіді, отримавши свого часу престижну премію Акутагави.

Хай там як, але цього разу Муракамі, здається, трохи переборщив, «псуючи» свій твір чужоземною символікою. Модні західні бренди рясніють на сторінках цієї орієнтальної, по суті, прози. Її традиційність не зраджують навіть дрібні помилки перекладача Івана Дзюба на кшталт видатної співачки Біллі Холідей, згаданої в чоловічому роді. Навряд чи це сподобалося б самому Муракамі, який завідував у Токіо джазовим клубом перед тим, як стати письменником. Утім, «фірмове» захаращення роману «1Q84» іноземною мішурою назв має своє пояснення. Хоч як дивно, але в Японії люблять яскраві зразки західної поп-культури, оскілки будь-які нонконформістські явища у рідному соціуму, обтяженому стародавніми традиціями, в принципі неможливі.  Тим не менш, японці завжди були відкриті для впливу Заходу, тож не дивно, що там досі популярні Елвіс Преслі, гурт «Deep Purple» і лялька Барбі. Тож коли вже сподобався їм старезний тріллер «Основний інстинкт», то будьте певні, що це всерйоз і надовго, а незабутній ніж для коління льоду, задіяний в фільмі сексуальною Шарон Стоун, стане новинкою сезону, будучи «відроджений» в одній з останніх книжок «Пірсинг» Рю Муракамі.

Натомість у новому романі Харукі Муракамі замість Шарон Стоун «фігурує» ще одна зірка американського кіно. Принаймні героїня твору Аомаме вірить, що вона схожа на Фей Даневей в ролі детектива страхової компанії у фільмі «Афера Томаса Крауна». Іноді взагалі складається враження, що автор роману «1Q84» пише пародію не лише на свого колегу із спільним прізвищем, а також на його останні в часі твори «Пірсинг» і «Токійський декаданс», включаючи в зазвичай цнотливу фактуру своєї оповіді явно запозичені з них описи радикально-сексуальних сцен. Бо коли вже у своєму новому творі «1Q84» Муракамі наполегливо фетишизує свої фірмові психоделічні фішки на кшталт симпатичних жіночих вушок, то це навряд чи прояв «авторського» стилю, а скоріше пародія на його власний культовий роман «Погоня за вівцею», чия героїня ті самі вушка старанно приховувала під копою волосся. І жодна антиутопія не в змозі приховати подібні вияви такої жорстокої, але вкрай спокусливої реальності.

Ігор Бондар-Терещенко