Пародистики та епіграмістики у сучасній літературі навіть не видно, на жаль. Щось у цьому напрямі свого часу робили бубабісти, зокрема Олександр Ірванець. Але, швидше за все, ці добротні й цікаві жанри ще довго будуть на маргінесах літературного процесу. Така доля і цього видання, яке не здобулося на пожвавлений читацький інтерес та фахове поцінування. 

Книжечку умовно можна поділити на два розділи: чепурні епіграми про митців з малюнками, епітафія М.Розумному та смішні пародії. У першій частині на п´єдесталах в автора бронзовіють друзі, колеги по перу: Сергій Пантюк, Оксана Забужко, Степан Процюк, Павло Мовчан, Юрій Мушкетик та ін. В анотації вказано, що всі вони «дев´яностники», з покоління дев´яностих, але творчість двох останніх аж ніяк не належить до цього періоду, бо вони хронологічно набагато раніше заявили про себе у літературі. І загалом їхня присутність у сучукрлітівському процесі малопомітна. Щодо чепурненьких епіграм, то деякі досить влучно характеризують окремих осіб. Вдало поет помітив яскраву рису свого колеги Андрія Кокотюхи - непереборне бажання творити, першим рядком сказавши, мабуть, усе: Енергія аж пре, // В нім оптимізму сила, // Бо планам юного Андре // Якийсь Пегас позичив крила (с.21). Справді, енергетичному запалу цього літератора позаздрив би кожен, адже чи не щороку, немов свіжовипечені пиріжки, Кокотюха видає роман за романом. І згадка про Пегаса не зовсім коректна, адже все-таки осідлати його - значить стати поетом, а мова тут про прозаїка. Також колоритно автор змальовує ще одного представника 90-х Сергія Пантюка. Поет від Бахуса й Венери,// Співець найкращих почуттів,// У нього щось є від Мандели,// А від Фіделя й поготів. (с.11). Ці, а також інші епіграми, звичайно, пронизані іронічним струменем. Епіграміст уміло володіє цим засобом сатиричного жанру, забуваючи натомість про гостроту, дошкульність, уїдливість. Його персонажі начебто звеличені, причепурені. За цим прийомом ховається певна порція сміху, але за лаштунками епіграм залишається все потворне, комічне, карикатурне, яке так і не здобулося на висміювання. Поет наче «гладить» словесами забронзовілі пам´ятники, а не «плює» на них слиною сарказму, ядучості, дошкульності. Та вже друга частина показує зворотній процес, тут сатиричне перо концентрує у собі усі авторські потуги. Руденку більше вдається писати пародії на різні теми: кохання, алкоголізму, митця і мистецтва, аніж складати епіграми про живих людей. І справа, напевно, в етиці: описуєш-висміюєш-викриваєш конкретних осіб, які можуть прочитати й образитися, а що стосується письменників - і поготів, адже відомо про їхню вразливість. Та для читача все кумедне та веселе починається  далі. У другому розділі автор лікує від нудьги та проблем свого читача сміхотерапією. Узяти хоча б віршик про "хєрню" на 29 ст.:

НАРОД-НАЯ

На горі стоїть хєрня

Криво смотріть на мєня.

Обламаю я хєрню,

Пусть не смотріть на мєню

В.Цибулько.

Ой високая ж хєрня

Вознеслася бліз мєня.

Сонця-неба не відать,

Не дайоть проклята спать.

Затуляє жизнь мою

І не чути, що пою,

Щоб не мучала мєню

Обламаю я хєрню.

Це пародія на пародію народно-застільної пісні. Спочатку вона видається дещо вульгарною і спрощеною, вірш начебто ні про що, але при глибшому вчитуванні на вустах з´являється весела усмішка. В поняття "хєрні" можна вставити що завгодно (будь-яку проблему, наприклад) і світ не здається вже таким похмурим і сумним. Руденко начебто показує реципієнту, що сміх над неприємностями чи складними життєвими обставинами вже якоюсь мірою позбавляє людину переживань та стресового стану. Також складається враження, що цей суржикований вірш міг би стати якимось тостом на пиятиці чи гучному застіллі. Навіть сама назва написана через дефіс, що вказує на певну уривчастість мовленого.

Пародії на святі для кожного теми. Ось хоча б віршик про любов:

Я роздуваю червону соплю,

Я закоханий, наче індик,

Я тебе кожен день по-новому люблю,

Як пацюк, як пантера, як бик.

Юрко Позаяк.

Видуваю із носа соплю,

Бо закоханий в тебе, як мавпа,

Видуваю, а отже, ще більше люблю,

Тільки ти щось не ловиш кайфа.

І люблю тебе я, мов гіпопотам,

Як змія, як цапище безрогий,

Як віслюк, як бізон, як баран,

Тільки ти все кайфа не ловиш.

Видуватиму з носа зелену соплю,

Доки в мене ще будуть сили,

Й шепотіти я буду тихо: "Люблю",

Як би сильно по соплях не били. (с.46)

У менталітеті українців є яскрава риса: уміння сміятися над собою. Варто лише на мить абстрагуватися від конкретної ситуації, і можна іноді побачити наскільки комічними виглядають відносини, наприклад, закоханих людей. На жаль, у тій же любовній лихоманці закохана людина бачить суб´єкт, наділений виключно ідеальними рисами. І як тонко Сергій Руденко висміює таку особу, даючи їй різні імена тварин. Можливо, саме на цапище безроге  чи барана схожий хлопець, який, до прикладу, "вклепався" у дівку. Найяскравіший тут образ соплі. За допомогою нього Руденко начебто і жаліє, і висміює усіх романтиків, страждальців, людей, які сильно перейнялися гарячковістю любові. Цьому ліричному герою хочеться водночас поспівчувати і з тим же посміятися над ним. Таке цікаве поєднання в одній пародії різних рис,  утворює певний синтез емоцій, почуттів, смислів, а найголовніше - це влучне вміння автора передати такі тонкощі.

А резюмувати хочу такою думкою. Звісно, знайдуться читачі, які не сприймуть Руденківських пародій та епіграм. І будуть закидати автора гнилими помідорами й обурено сипатимуть: а чому вчать такі вірші? Чому вони не сіють добре, розумне і вічне? Таким людям хочеться сказати, що від літератури не варто нічого вимагати, бо вона не є якимсь дидактичним придатком до системи національного  виховання, не покликана бути проповіддю чи дороговказом у Царство Небесне. Так само і від «Пантеону класиків»  не слід чекати чогось «серйозного», «високого», «прекрасного». Натомість варто просто розслабитися і кайфувати. 

Сергій Руденко. Пантеон класиків. Пародії. Епіграми. Епітафії. - К.: Самміт-книга, 2011. - 56 с.

Яр Левчук