Про цей твір не вдасться говорити відсторонено, адже різні, почасти взаємно заперечні, рецензії витворили певний контекст сприйняття, уникнути якого буде досить складно. Варто сказати, що книга в своїй основі має щось «нероманне», таке, що суперечить структурі роману. Автор часом може виглядати непереконливим, бо його душа повністю оголена — це може шкодити романному стилю, але відповідає публіцистичній відвертості та злободенності.

Особливість розуміння літературного тексту якраз і полягає в тому, щоби дивитися далі буквально вказаного автором. Тож сподівання, що сам автор дасть нам ключ до розуміння твору, було би прямолінійною хибою. Психологізм у «Десятому рядку» має рівну силу з полемічною установкою, моральною критикою й рефлексією, оповіддю чи метафоричним маренням, але він не є визначальним. Цей роман потребує інших рамок, аніж визначення «психологічного» як основного.

Прямі цитати з народних пісень, на додачу алегоричні звертання та прихід міфічних персонажів, у першу чергу Астарти, до якої наче можна доторкнутися, з якою можна спілкуватися, — це не той міф, який зачаївся між пластами тексту (подібно до Томаса Манна, Кнута Гамсуна чи Агатангела Кримського), це жива оповідка: так, наче слухаємо історію «з досвіду» біля вогнища: трішки моторошну, трішки інтимну й переконливо правдиву.

Міфологічне тло так само є частиною оповіді. Психологізм страждає там, де він трансформується в оповідь. Як тільки замість викликання переживань ми переходимо до їх опису, оповідаючи про них, ми витісняємо психологізм у його класичному вигляді. Одна з найпростіших і найбільш часто вживаних терапевтичних практик психоаналітиків — це проговорення проблем. «Десятий рядок» — інший роман, себто до нього не можна застосувати загальні критерії.

Андрій ДМИТРЕНКО