Річ у тім, що все моє “свідоме” дитинство, отроцтво, шкільна і студентська юнь минули “під знаком Тичини”: відкривши для себе Поета в одинадцятирічному віці, не розлучаюся з його творчістю й донині. Ще наприкінці 80-х років виникла ідея зібрати докупи автобіографічні вірші, статті, відповідні щоденникові нотатки Павла Григоровича й видрукувати їх у хронологічному порядку якщо не як сповідь, то принаймні як розповідь Поета “про час і про себе”. Ідеєю цієї роботи вирішив поділитися з іще живим на той час Станіславом Тельнюком, чиїми працями про Тичину зачитувався не один рік (наприклад, видана 1974 року монографія “Павло Тычина” й досі залишається однією з моїх настільних книг – дарма, що не все автор тоді міг розповісти про Поета). Спочатку зателефонував письменникові, розповів про задум, який його дуже зацікавив. Під кінець розмови спитав, скільки мені років, і коли я відповів, що двадцять дев’ять (на той час так і було), мовив: “Прекрасний вік! Тільки творити!”

Та водночас із ідеєю з’явилися й вагання стосовно доцільності подачі деяких творів – зокрема вірша про Чорнобиль (тоді це здавалося надто жорстоким – ятрити незагоєні рани, нагадуючи про “дорадіаційну” красу тамтешньої природи). Щоб якось розвіяти ці сумніви, знову звернувся до Станіслава Володимировича – тільки вже листом. Невдовзі прийшла відповідь: “Пишіть у своїй книзі про все – навіть і про вірш «В Чорнобилі». Це не просто вірш. Це передчуття-пророцтво (згадайте рядок про зірку, яка пролетіла і слід свій стерла «гнівано»). Що продиктувало Тичині цей рядок і це слово? Є над чим подумати”1.

Йшлося про можливу аналогію з рядками 10-11 віршів VІІІ глави пророцької книги Нового Заповіту – Апокаліпсису або Об’явлення святого Івана Богослова (“І засурмив третій Ангол, і велика зоря спала з неба, палаючи мов смолоскип. І впала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…”)2, а також із 59-м катреном 1-го розділу Нострадамусових “Центурій” (“Багато хто помре через Марс, відкритий того дня, коли в Артуа впаде бородата зоря”)3.

Аналогія з Апокаліпсисом просто-таки дивовижна, й само по собі напрошувалося питання – чи міг Поет дати цим пророцтвам своє розшифрування? Адже зрозуміло, що Біблію він знав глибоко (навчання в духовній семінарії даремно не минуло), та й імовірності ознайомлення з “Центуріями” (з огляду на виняткову ерудицію академіка-поліглота) теж не слід виключати, хоч, можливо, записів з цього приводу (розуміючи специфіку часу) він і не робив, а якщо й робив, вони могли міститися у втраченій під час Другої світової війни частині архіву Митця. Додаймо сюди ще й природжену інтуїцію Павла Тичини. Отже, навіть якби пророчий спалах у свідомості Поета був цілковито спонтанним – це суті справи не міняє. Інша річ, що містичний бік художньої творчості в ті роки мало кого цікавив – пророцтва були не на часі, – й до згаданих передбачень ніхто не прислýхався…

І я почав наново перечитувати Поета саме під цим кутом зору, тим паче, що побачив і в інших його творах, – як-от у “Фузі” – блискучі прозріння в майбутнє, та й містичні аспекти художньої творчості цікавили мене давно. Допоміжних матеріалів не бракувало, оскільки після відміни обов’язкових атеїстичних установок на теренах СНД розпочалося справжнє “посполите рушення” – книги містичного змісту й відповідні статті у спеціальних збірниках з’являлися, ніби гриби після дощу. Щоправда, значна кількість авторів схилялася до окультизму, внаслідок чого отриману інформацію доводилося ретельно “просіювати”, перевіряючи її на сумісність із християнською доктриною… Своїми міркуваннями я знову вирішив поділитися зі Станіславом Володимировичем, але якось прийшовши додому, й розгорнувши “Літературну Україну”, натрапив на… некролог. Не знаю, чи вважати це збігом обставин, а чи ні, але того ж таки 1990-го року не стало й моєї наукової керівнички Тетяни Степанівни Баран, у якої я писав свого часу й курсову, і дипломну (саме про Тичину), отже, радитися було вже ні з ким…

Але відповідь на свої питання я все ж одержав – хоч як дивно, від… самого Станіслава Тельнюка. Зрозуміло, що не йшлося про жодні окультні практики на кшталт спіритизму, але без містики все ж не обійшлося. Якось (це було вже у 1991-му) їду я проспектом Волі, чи то пак, іще вулицею Леніна, й біля книгарні “Знання” ніби якийсь внутрішній голос підказує, ні, майже наказує мені вийти з тролейбуса і зайти у крамницю. Скоряюся цьому імпульсу, заходжу до магазину й, підійшовши до полиць, одразу знаходжу… дві останні (вже посмертні) книги Станіслава Володимировича – “Молодий я, молодий…” (1990) та “Неодцвітаюча Весно моя…” (1991). Прочитав їх, як-то кажуть, на одному диханні, й знайшов у них, якщо й не все, то принаймні переважну більшість із того, що хотів довідатися від автора незадовго до його трагічної смерті. Водночас прийшло усвідомлення, що замість компіляції з віршів, статей та щоденникових записів Павла Тичини, треба писати  в л а с н у  книгу про Поета, і, може, не одну.

Робота в цьому напрямі ставила за мету створення своєрідного містичного портрета П. Тичини, показ Митця в його стосунках з оточенням, друзями, владою, у ставленні до релігії, політики, врешті-решт до Жінки. Так з’явився есей “Павло Тичина: таїна життя і творчості”, який побачив світ 2005 року й отримав у цілому схвальну оцінку небожа Поета – Юрія Євгеновича – та інших людей, небайдужих до творчості Співця “Сонячних Кларнетів”.

Проте чимало аспектів не було розглянуто – зокрема це стосується багатьох лейтмотивних образів у поезії П. Тичини, його неповторних новотворів, астрономічної символіки, обставин “київської ночі” – одного з найбільших осяянь, яке пережив Поет 1919 року, і, зрештою, містики його імені (власне, спробу  простежити вплив імення – як даного при хрещенні, так і псевдоніма, – на життєву та творчу долю митців, а також закономірності найбільш знакових, на мій погляд, числових періодів у їхньому житті, автор цих рядків зробив ще 2004 року, відштовхнувшись певною мірою від тези відомого богослова і науковця Павла Флоренського про ім’я людини як форму її “внутрішньої організації” й число, як виразника організації “зовнішньої” - цій темі присвячена, по суті, вся книжка “Леся Українка: містика імені й долі”,   значне місце вона займає й в есеї “Григорій Сковорода: Місія Посланця”). Для аналогічної ж розмови про Павла Григоровича очікувалася слушна нагода, й така нагода випала, коли стала очевидною потреба продовжити розвинути розповідь про Поета в дилогію4. Наслідком цієї роботи стала книга “Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета”, у якій частково використано і фрагменти моєї дипломної роботи. Працюючи над цим есеєм, знову перечитував книги Станіслава Володимировича й знаходив нові, не помічені раніше нюанси. Перечитую і нині, що дає мені підстави вважати письменника одним зі своїх Наставників і Навчителів.

2017–2018