І Миколи Зерова (26 квітня 1890— 3 листопада 1937) поета, перекладача й літературознавця, з жовтня 1923 року - професора, лідера «неокласиків». І Віктора Петрова (10 жовтня 1894— 8 червня 1969), прозаїка, який  започаткував жанри українського інтелектуального роману та  романізованої біографії (ці тексти публікував під псевдо Домонтович), літературознавця, історика, археолога, філософа, культуролога, доктора історичних та філологічних наук.  Вона спершу була дружиною  першого, а відтак, через два десятиліття після його  загибелі,  -  другого. І відійшла   у засвіти з прізвищем першого  чоловіка, знайшовши вічний спочинок  у могилі другого. Йдеться про Софію Лободу (30.09. 1890 – 15.07.1985), чия доля пов’язана   з Волинню, а точніше – з Луцьком. 

З яких джерел  відомо про те, що майбутня дружина Миколи Зерова, а відтак (з 1957 року) Віктора Петрова  була лучанкою? Про це у своїх спогадах написав Володимир Покальчук (батько Юрка та Олега Покальчуків). Йому, під час навчання у КІНО (Київському інституті народної освіти – так тоді було   перейменовано університет  імені  святого Володимира) поталанило бути одним із  найсумлінніших та найперспективніших студентів професора, завідувача кафедри української літератури Миколи Зерова. До речі, у цьому невеликому неформальному гуртку також перебували і  Сидір  Сакидон (ще один визначний волинянин, перекладач, поліглот, літературознавець, уродженець села Перевали, що зараз – у Ковельському районі, рідний дядько композитора Олександра     Каліщука, автора знаної і за межами нашої держави «Волиняночки», і Михайло Зеров (відомий передовсім як поет і літературозначець Михайло  Орест  – рідний брат Миколи Костьовича).  Так-от  світлої пам’яті Володимир Феофанович Покальчук (01.07. 1896 – 05.01. 1983) у своїх «Біографічних нотатках»  зазначав: «З особливим хвилюванням згадую професора Миколу Костьовича Зерова… Його лекціями студенти захоплювалися… В мене довірливі стосунки з професором Зеровим встановилися одразу… У Зерова я познайомився з його дружиною. Виявилося, що вона з Луцька і що з її братом Володимиром Лободою я вчився в гімназії в одному класі. Як відомо, родинне життя Зерова склалося не кращим чином». 

Однак спершу  майже ніщо, крім  пекельних у буквальному сенсі політичних реалій, не віщувало  спільної особистої трагідрами Миколи Зерова та Софії Лободи. Після восьми років знайомства закохані  (обоє мали за плечими уже по три десятки літ) вирішили побратися. Вони вінчалися 13 лютого 1920-го в Борисоглібській   церкві у Києві. Тоді Софія Федорівна, кузина першого ректора КІНО Миколи  Івановича Лободи, була співробітницею Книжкової палати, а  Микола Костьович – редактором журналу «Книгарь». Оскільки в Києві вирував хаос і доводилося існувати   впроголодь, подружжя восени 1920 року переселилося в село Баришівку, де  Зеров  у соціально-економічній школі  викладав історію та українську літературу. Як писав  Освальд Бургардт (Юрій Клен)  у «Спогадах про неокласиків», «на той час Київ  був без палива, води й електрики… Баришівка  натомість пропонувала «пайок»: кілька пудів  борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом йшли рубати ліс».  Образно осмислюючи  цей період, Микола Зеров  писатиме у вірші «Овідій», який розчулить Максима Рильського:

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек.

Ми сіємо пашню на неродюче лоно,

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі…

Назва Лукроза (Люкроза) - новотвір поета, похідна від  латиського люкрум, лукрум, що означає прибуток, бариш.  У Баришівці судилося знову зустрітися  вже  раніше знайомим Миколі Зерову та Віктору Петрову, який прибув сюди  1922 року, аби посісти місце Освальда Бургардта (Юрія Клена), звільненого  з посади   викладача французької  та німецької  мов. 

Микола і Софія Зерови

Про цей період життя згадувала у своїх спогадах  і дружина Зерова: «Баришівка була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося «заштатним» і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Будиночки мешканців були оточені садками, в містечку був «Волвиконком», школа, місцевий клуб «Просвіта» і три церкви. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру і, порівняно з нами, жили вельми заможно… Зеров знаходив змогу працювати. Він склав збірник «Нова українська поезія» і написав до нього «Перед мову», закінчив статтю «Українська література в 1922 році» та завзято працював над «Антологією римської поезії». В Баришівці ми найняли гарну кімнату в помешканні місцевого вчителя у великій садибі з садком, у нас був навіть окремий вхід». Звичайно, цей затишок був відносним, матеріальні статки скромними, оскільки  вчителям щомісяця  платили по п’ять карбованців. Як зазначала Софія Федорівна, «жили ми дуже скромно і харчувалися одноманітно. Микола Костьович ніколи за це до мене ніяких претензій не мав і не порівнював мене з іншими господинями. Він взагалі їв дуже мало, і «зеровські апетити», як найбільш помірковані, стали приказкою серед наших знайомих. Найважливішим для нього був чай. Прийшовши з роботи додому, він ніколи не питався, чи готовий уже обід, а завжди: чи є чай? Солодощі він любив і міг їсти їх багато… Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався, на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них, завжди був стриманий і дуже делікатний. Його всі любили — не лише на роботі — за зразкові лекції, за великі знання, але й в щоденному житті — за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також і діти, і навіть тварини. В Баришівці Зеров невдовзі зробився популярною й поважаною людиною. Він сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь віддавався своїм заняттям, але до життєвих труднощів і нестатків був цілковито байдужий».

Яким було ставлення один до одного двох чоловіків, чиї долі осяяло кохання до Софії Лободи? Вочевидь,  вони були  не тільки різними у стилі поведінки, але й взаємно критично налаштованими. Віктор Петров, згадуючи, у «Болотяній Лукрозі», запитує: «Що становив собою Зеров  в ці студентські роки, коли… писав альбомні вірші, був ніжно закоханий в одну з Лобод?»  А в подальших спогадах, коментуючи негатовну оцінку академіка Володимира Перетца, зазначає: «Перетц був людина категоріяльних тверджень і безапеляційних присудів. Я не припускаю, щоб Микола Костевич міг колись не бути собою, бути  безбарвним, бути невиразним». Правда, після цього заперечує (перекреслюючи свою приязність): «…але я не думаю, що помилявся й Перетц».  Хоча, як сам же зазначає у згадуваному тексті, познайомився  з Зеровим або наприкінці  1918,  або  на початку 1919-го. Тоді, коли вже Микола Костьович не був студентом, а вчителював.

Судячи з епіграми Миколи Зерова, і його сприймання свого візаві також досить критичне: 

Виктор Петров непонятен,

Странен в сужденьях своих.

Был бы, как солнце, без пятен,

Если б немного утих.   

Тим не менше, стосунки Зерова та Петрова, не будучи дружніми, залишалися приятельськими. Вони часто зустрічалися, дискутували, відзначали спільні   знакові події (як, скажімо, день народження  дружини Миколи Костьовича, коли начебто між нею та  між гостем, Миколою Платоновичем, з’явиласяперша іскринка взаємної   симпатії).  Зрештою, про це свідчать і спогади  про Петрова самої Софії Федорівни: «У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, іноді сперечалися – смаки в них були  різні. Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх  справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий,  любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його напади і не дарував  йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось  деталей. Але в’їдливости та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й часто дуже потішно».

Тож коли  восени 1923-го і Зеров,  і Петров  отримали можливість працювати в Києві (перший - в  інституті народної освіти, другий – в Всеукраїнській академії наук), вони не відмовилися від приятелювання.  Цей  принаймні майже десятирічний період, попри запуск владним режимом механізму репресій,  – надзвичайно плідний у творчому, науковому сенсі для обох. У цьому році  формується літературна група  неокласиків, до якої входить передовсім «п’ятірне гроно»: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. До кола неокласиків належали і   Віктор  Петров (Домонтович), Михайло Могилянський, Борис Якубський, Ананій Лебідь, Михайло Новицький, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Андрій Ніковський, Дмитро Борзяк. Творчі засади групи були узагальнені в доповіді Віктора Петрова «Українські неокласики».   

3 січня 1924-го під час засідання культкомісії Всеукраїнської академії наук Микола  Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році». А 20 січня взяв участь у  диспуті «Криза сучасної української лірики».  1924 року видає  монографію «Леся Українка», перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство», збірку віршів«Камена». Впродовж 1925-го лише в  журналі «Життя і революція» - 17  публікацій Зерова. Він – улюбленець студентів, інтелектуал, поет-віртуоз, перекладач (передовсім античних зразків), літературознавець.  Під час літературної дискусії, що тривала впродовж   1925 – 1928 років, наголошує на передовсім художній досконалості, вартісності текстів: «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар´єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Віктор Петров, працюючи в Етнографічній комісії ВУАН, з 1927 року стає її головою, разом з Андрієм Лободою редагує  «Етнографічний вісник». 1828 року  під псевдонімом  Віктор Домонтович дебютує як прозаїк – у київському «Сяйві» видає роман  «Дівчина з ведмедиком». Впродовж наступних двох років пише роман  «Доктор Серафікус» (правда, цей твір побачить світ в мюнхенському видавництві  «Українська трибуна» лише 1947-го).  1929-го у харківському «Русі» виходять  «Аліна й Костомаров», наступного – «Романи Куліша».

Віктор Петров і Микола Зеров у молодості

Однак уже тоді   ставало зрозуміло: попереду  - час суворих випробувань. Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року  фактично забороняє діяльність групи неокласиків, нагадуючи  про те, що вже незабаром режим вдасться і до фізичних методів знищення діячів українського духовного відродження.   Микола  Зеров ще встигне (у 1929 році) видати  книжку есеїстики  «Від Куліша до Винниченка». Віктор Петров 1930-го зуміє захистити докторську дисертацію за  дослідження «Пантелеймон Куліш у п´ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Та вже цього року опиняється в числі підозрюваних у так званій справі Спілки визволення України. Ймовірно, відтоді починається його співпраця  з радянськими   каральними структурами. Хоча   Віктора Петрова все-таки показово   карають  звільненням  з посади голови Етнографічної комісії та переводять  на посаду наукового співробітника.   1930–го  Миколу Зерова допитують як  «свідка» на процесі СВУ. Опиняється за ґратами Максим Рильський… Цього ж року у журналі «Металеві дні» з’являться вірш  «В добу комун»,  в якому, декларуючи політичне замовлення,  якийсь Лев Савлін закликає:

Нам треба бить

Муругих Рильських 

І Зерових,

І весь цей  рід

З минулого. 

Атмосфера цькування, залякування стає нестерпною. Її віддзеркалення – у вірші Миколи Зерова «Чистий четвер», опублікований   журналом «Життя й революція» у вересні  1933 року. У цій поезії, написаній ще в червні  1921-го, - крізь  призму алегорії - проєкція та тодішні реалії, усвідомлення неминучості і власної Голгофи:

Свiчки i теплий чад. З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас — кати i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми, на цвинтарi, в притворi
Весна i дзвiн, дитячi голоси
I в вогкому повiтрi вогкi зорi.

І вже початок 1934 року став остаточним підтвердженням давно усвідомленого передчуття неминучості катастрофи. Тоді, на початку  січня,  виконуючи замовлення з більшовицького «синедріону», з  програмною доповіддю «Буржуазно-націоналістична літературна концепція М. Зерова і хвильовізм» виступить Петро Колесник, який був одним із найулюбленій учнів Миколи Костьовича (ще під  час праці у Баришівці). Правда   «віддякою» за це та інші  «розвінчування» майбутньому доктору філології стане невдовзі (з 1937-го)  десятиліття у Печорських виправно-трудових таборах, а згодом – ще й «п’ятирічка»  -  адміністративну висилку до  Красноярського краю.

У другому ряду стоять Віктор Петров (ліворуч) і Микола  Зеров

Тож маховик репресій в окупованій  більшовикими Україні, яка вже пережила  Голодомор 1932-1933 років, тільки набирав обертів. Та моральним прихистком  для  Миколи Зерова залишалася все-таки сім’я. Cин Костик, якого в родинному колі називали Котиком (народився 1924 року) був направду унікальною дитиною, у п’ятирічному віці навчився читати. З числа тих, кого нині називають вундеркіндами. Як згадувала Софія  Федорівна, «Зеров був  хорошим чоловіком, але батьком виявився ще кращим. Сина   дуже любив і пишався ним з перших днів його появи на світ». Але на цій ідилії поставила хрест трагічна подія -  1 листопада 1934 року у десятилітньому віці помирає  від скарлатини Костик.  Микола Зеров на могилі сина на Лук’янівському кладовищі промовлятиме латинською мовою. До театрознавця Абрама Гозепуда, одного з присутніх на похороні, він, коли поверталися додому, риторуватиме: «Що, вийшло ненеатурально? Театр?! А Ви не подумали, що я, можливо , промовляю востаннє?» 

Нагадаємо, що ще   першого  вересня 1934-го  Зерова було звільнено від викладацької роботи, а після похорону сина – й  наукової.  Не маючи жодної можливості  працевлаштуватися в Києві, на початку  січня 1935 року він виїжджає до Москви, де отримує замовлення на переклади російською для хрестоматії римської літератури.  Проживав у знайомих  на станції Пушкіне (вул. Гоголя, 1), розуміючи, що  цей порятунок тимчасовий. Так і сталося. Вже  уночі 28 квітня (26-го на самоті згадував  про    свій день  народження) Миколі Зерову вручають ордер на арешт, вигадавши  звинувачення  в терористичній діяльності. А в травні Софія Зерова добивається дозволів на короткі побачення  з чоловіком, якого після етапування до Києва тримали в камері  республіканського управління Народного комісаріату внутрішніх справ. У цій  будівлі,   відомій передовсім  як Жовтневий палац ( нині тут -  Міжнародний центр культури і мистецтв)  впродовж 1934 – 1941 років,  коли містилася  центральна в окупованій Україні структура НКВС, було  земне пекло.  У числі десятків тисяч тих, кого тут  розстріляли, -    Григорій Косинка,  Майк Йогансен, Михайль Семенко (після вбивств тіла жертв таємно вивозили на околиці Києва до Биківнянського лісу). Тут вправлялися в катуванні, допитуючи Максима Рильського,  Гната Юру, Володимира Сосюру… Чи могла своїми відвідинами якось заспокоїти невинного бранця  катівні його дружина? Тим паче, що між обома уже була тінь Віктора Петрова. Начебто, за спогадами  Галини Курилової, Зеров навіть іноді схилявся до версії, що втрата сина – покарання «невірній дружині». Та й самій Софії Федорівні, яка часто хворіла,  у цей час велося дуже сутужно в матеріальному сенсі. Вона, будучи вже знаною перекладачкою, мусила  працювати касиркою  в перукарні.

Тож ці хвилин спілкування крізь віконце у камері для побачень були прощальними. Адже вже 16 травня  для Миколи Зерова  розпочнеться  «табірна» мандрівка. Спершу, крізь пересильні в’язниці у Вітебську, Ленінграді, - до Медвежої гори (Біломорсько-Балтійський канал).Відтак  - через Кем – до Соловецького табору  (туди прибув у червні 1936 року). Тому й  спілкувалося  подружжя уже завдяки листам.  Попри все,  Софія Федорівна залишалася  для Миколи Костьовича тією, кому  міг звіритися у сокровенному. Про це, зрештою, свідчать його  листи (всього їх 31,  перший датований 25 жовтня 1935-го) , які збереглися в ЦДАМЛМ. Пікантність листування, де постає трагедія найвизначніших представників  українського Відродження 20 – 20 років ХХ століття,   полягає ще й у тому, що, як наголошував Роман Корогодський, «маємо жанр «любовного трикутника», й нам залишається співставити дві епістолярні колізії з перервою в двадцять років, тобто листи двох чоловіків до однієї жінки – Софії Зерової. Скажімо, на делікатне питання  «Отчего ты не пишешь мне ничего про Виктора Платоновича?» Що мала  відповісти кореспондентка? Не знаю. Але знаю: на таке питання здатна відважитися тільки внутрішньо вільна людина».  Зрештою, про значимість Софії Федорівни у долі Миколи Костьовича свідчить його констатація в одному з листів: «Котика  нема, у мене тільки й  лишилось, що ти та моя робота – літературознавча й перекладна». 



Софія та Микола Зеров з сином

На жаль, листи Софії Зерової  не збереглися (очевидно, вони були знищені  в таборі). Однак ті, які надсилав дружині  Микола Зеров, - ще один беззаперечний аргумент на користь того, що обох, попри все, продовжували єднати і кохання, й зворушлива довірливість. Навіть у моментах, коли йшлося про  начебто суто  побутові, матеріальні аспекти.  «Ти запитуєш, що надіслати мені наступного разу, - писав Зеров. – Все те ж, дорогий Сонік, - сало, сухарі, цукор… Трохи гороху, квасолі, крупи  гречаної, макаронів… Я маю слабкість до чаю,  до часнику, цибулі, пер, паперу». Він зберігає здатність  вдаватися до гумору, хоч стан здоров’я постійно погіршується – недокрів’я,  фурункульоз, проблеми з серцем. Вдячність за підтримку – безпафосно-щира. З відсвітом незгаслого почуття: «Посилка твоя, милий Сонік, чудесна. І все в ній  «доцільно», як ти висловлюєшся.  Але яка ти все-таки «безумна жінка»! Навіщо ти мені надіслала такі делікатеси, як п’ятикарбованцевий  чай?» У листі, датованому  10 грудня 1936року,  Зеров непокоїться становищем  дружини: «Що з тобою сталося після 14 (листопада, - В. В.), де ти працюєш, чи працюєш, з ким бачишся, як себе почуваєш?»  Він  просить Софію Федорівну  писати про себе якомога більше. «Ти якось умієш дуже багато  розповідати в декількох словах – і твій останній лист (хоч і сумно було дивитися на фотографії) мене дуже втішив», - зізнається Микола Костьович. Їх обох  досі (можливо, ще в більшій мірі) єднають як  взаємні симпатії,  так і творчі перспективи, зокрема – щодо перекладу «Пісні про Гайавату» Генрі Логфелло. Зеров, пишучи дружині, що вже «друга пісня «Енеїди» готова» й він уже намагається перекладати Байрона, підкреслює: «Буду  продовжувати, якщо ти схвалиш».  Микола Костьович нерідко свої листи розпочинає звертаннями «Дорога Сонечко», «Дорогий і милий Сонік», «Дорогий Сонусік», а завершує «Твій К.» Він  просить писати «більше й частіше»,  надсилати нові світлини, після тримання   письмової звісточки  зізнається, що «це був один із моїх найкращих днів на Соловках».

Навіть в останньому листі (19 вересня 1937 року) – стільки зворушливого сердечного  тепла: «Жаль, що цілком не можна сподіватися,  що лист встигне. Мені б так хотілося, щоб ти отримала його до 30. ІХ і я міг би надіслати тобі вітання з  твоїм святом (Днем   народження, - В. В.). Коли тепер ми проведемо його разом? Бажаю тобі благополуччя матеріального й душевного спокою, наскільки вони взагалі   можливі. Хай хоча б цей день  буде для тебе перервою в праці й клопотах, проведеним серед близьких серцю». А вже 3 листопада 1937-го, через три роки після смерті сина,  Миколу Зерова розстріляють в урочищі Сандормох. Вирок виконає капітан держбезпеки Міхаіл Матвєєв. Про цю трагедію Софія Зерова дізнається пізніше, адже ще  до червня  1938 року приймали її грошові перекази на ім’я Миколи Зерова. Навіть  після війни, 2 грудня 1958 року, їй  на адресу  тодішнього проживання  (Київ, вулиця Леніна,  буд. 80, кв. 2) з КДБ при Раді міністрів УРСР надішлють довідку про те,  начебто «її чоловік Зеров Микола Костянтинович значиться таким, що перебував у місця ув’язнення НКВС з 27 квітня 1935 року  до  13 жовтня 1941 року». 

Якщо листів, отриманих Софією Федорівною від Миколи Зерова,  - три десятки, то від Віктора Петрова – вдесятеро більше. Спершу, впродовж  1941 -1943 років він писав із  Харкова (після окупації міста  німецькими військами). Тут Петров  видавав часопис «Український Засів».  А відтоді, до 1949-го, коли  проживав у Німеччині, -  вимушене мовчання. Віктора Платоновича сприймають як  знакову постать в українському емігрантському середовищі. Він співпрацює з Українським науковим інститутом в Берліні, стає співзасновником Мистецького українського руху,  викладає етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви, видає літературно-мистецький журнал «Арка». Як уже  зазначалося  вище, публікує (як Віктор Домонтович) написану в Україні повість «Доктор Серафікус». Відтак виходить у світ його книга «Українські культурні діячі Української РСР 1920—1949 рр.», яка фактично започатковує дослідження процесу  тотального  знищення окупаційним кремлівським режимом української творчої   еліти. Тож коли  18 квітня 1949-го, ввечері, на католицький Великдень Віктор Петров загадково зникає, у пресі пишуть і про вірогідність його вбивства радянськими  спецслужбами. Тим паче, що в редакції журналу «Арка» (Мюнхен, Файлітштрасе,  будинок № 12) виявляють рукопис  його розвідки  «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору», яку лише  через п’ять   років  опублікує  мюнхенська «Українська  вільна газета». Але цього ж таки 1955-го Петров позбавляється ореолу мученика. Виявляється, він живий і працює в радянській столиці. Адже   в книзі  Олександра Монгайта «Археологія в СРСР», виданій у Москві,  в іменному покажчику археологів значився  і В. Петров.

Чи знала Софія Зерова, що чоловік, який її кохає, співпрацюючи і з німецькою окупаційною владою, і  згодом перебуваючи в еміграції, залишався радянським агентом?  Якщо й так, то за умов повоєнних реалій в СРСР будь-яка, навіть найдогідливіша провладна позиція, могла бути інтерпретована цілком непрогнозовано, зважаючи на мінливу  кон’юнктуру  у верхах. У кожному разі,  перший лист від  Віктора  Петрова Софія Зерова отримала  майже через рік   (1950-го) після його перебування в Москві. Очевидно, до цього каральні  структури  ретельно перевіряли, наскільки ефективною була розвідувальна робота їхнього агента, якому дозволялося бути своїм в українському патріотичному середовищі. Листування тривало до осені 1956 року, коли Вікторові Петрову дозволили переїхати до Києва та  працювати  в Інституті археології. 

Читання  чужих листів – зазвичай за межами моральності. Однак не тоді, коли вони вже, після опрацювання в архівах, стали надбанням  громадськості.  Так як і в ситуації з епістолярною спадщиною Софії Зерової та Віктора  Петрова. Правда,  тут наяву, на перший погляд, гендерна несправедливість. Адже  в  Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається  330 листів від нього і лише чотири від неї. Чому? Вочевидь, це зумовлено винятково позицією самої Софії Федорівни, яка в силу тих чи інших  причин не передала своїх письмових одкровень, адресованих найближчому чоловікові. 

Іноді ці письмові довірливі сповіді називають романом у листах.  А можливо, це радше трагідрама двох закоханих, для  яких виявилися безсилими начебто всесильні обставини?  Віддзеркаленням почуттів і настроїв може слугувати  лист Віктора Петрова, датований 10 вересня 1953 року. «Озираючись назад, охоплюєш десятиліття, які минули, одним поглядом одним і єдиним відчуттям, - зазначає  він,  - у центрі всього й завжди була ти. Я тобі говорив про свої сни: вони повторювалися завжди кожну ніч. Мені снилася ти. Це був завжди повторюваний сон, завжди один і той самий сон: я йду [до] тебе і ніяк не можу дійти до тебе, досягти тебе».

Петров надсилав  листи  частіше (нерідко щотижня), ніж отримував відповіді від Зерової. Вочевидь, він  уже не уявляв свого  майбуття  без жінки, яка була і коханою, і порадницею, й подругою.  При цьому Віктор Платонович відмовився від шансу влаштувати особисте життя в Москві, а домагався дозволу переїхати до Києва. Хоч і, напевне,  добре розумів, на які ризики наражав себе, маючи тавро колаборанта, того, хто працював на нацистський режим. Зрештою, 1956-го  Петров повертається на батьківщину, працевлаштовується в академічному Інституті археології.  А наступного року буде зареєстровано шлюб  62-літнього Віктора Платоновича Петрова і 66-літня Софії Федорівни Зерової, яка збереже прізвище, отримане від першого чоловіка.  Правда, їхнє сімейне життя триватиме 12 років. Адже  Віктор Петров помре 8 липня 1969 року за письмовим столом, не встигши довершити працю над словником  прусської мови. Дружина  ж, удруге ставши вдовою, житиме   до 15 липня 1985 року. А перед тим, 1965-го, він як полковник розвідки отримає   орден Великої Вітчизняної війни першого ступеня. 1966 року подружжя виконає й моральний обов’язок  перед Миколою Зеровим. Софія Федорівна  стане упорядником його «Вибраного», а Віктор Платонович (разом із Григорієм Порфировичем Кочуром) підготує примітки.

Сам же Петров не опублікує вже жодного художнього тексту, маючи феноменальний  письменницький талант   і будучи одним з найзнаковіших українських прозаїків (як Домонтович). Чому? Це стане виявом  персональної спокути, розплати? Чи  він переорієнтував реалізацію свого «Я» винятково на сфери історіософії,  культурології, етнографії,  археології? Це далеко не всі запитання,   які можуть постати, коли роздумуєш  і  над його  життєписом, і над спільною долею,  що поєднала  ще двох людей -  Софію Лободу (Зерову) та Миколу Зерова.   Безумовно, далеко не на всі запитання (якщо йдеться про особистісне, інтимне) й варто шукати відповідей. 

Навіть смерть не зуміла «розвести» земні шляхи двох чоловіків, чиї імена но -витлумачуються як переможець (Микола – з давньогрецької, Віктор –  з латинської)  та Софії   Лободи (Зерової), ім’я  якої  суозначає мудрість.  Згідно із заповітом,   її поховали  (після кремації)  у могилу Віктора Петрова, шо на  восьмій  ділянці Лук’янівського цвинтаря.  А на дванадцятій ділянці  -  могила (правда, символічна) розстріляного у Сандармосі  Миколи Зерова, поряд  із похованням   сина Костянтина (Котика).  

Згадуючи небезсумнівну аксіому, що  життя, світ письменників -  передовсім у їхніх творах, зазвичай не можемо й забувати тих, хто надихав їх, підтримував, зрештою – вирятовував своїм коханням.  Тож у цьому контексті, роздумуючи про Софію Зерову, Миколу Зерова та Віктора Петрова,  навряд чи варто апелювати суто  до «любовного трикутника». Радше, перефразовуючи   назву книги «Наш сучасник  Микола Зеров», що видана в «Терені» Андрія Криштальського, згадаймо вдячно жіноче ім’я. Адже і завдяки їй, Софії Зеровій,  «нашими сучасниками»,  попри всі  перипетії, залишаються  і Віктор Петров, і Микола Зеров.  Їй, попри все,   були адресовані  вдячні прощальні слова   бранця Соловків. Вона стала  рятівним духовним острівочком для бранця політичних ігор, який заплатив за це мовчанням як письменник. А сама Софія Лобода (Зерова) – усім своїм трагідраматичним шляхо