раптово позбавили, — Дєнісов поглянув на офіцерів майже з дитячою наївністю.
— От уїв, так уїв! — розсміявся полковник. — А щодо вашого перебування тут, у глушині, то повірте мені, в цьому є серйозна оперативна необхідність: ваше життя досі в небезпеці.
— І хто ж це приділяє стільки уваги моїй скромній особі? Колишні колеги, можливо?
— Ну, як вам сказати? — підвівся з-за столу полковник. — Ви ж, певно, пам’ятаєте капітана Тамілу Таташеву? Так от, її знову помітили в Києві. Щойно ми дізналися про це, одразу й поселили вас тут. Від гріха подалі.
— От, чорт! — вирвалося в екс-цекіста.
— Ну, нам вже час, Олександре. Поміркуйте, що цікавого ви зможете повідати наступного разу. Дякую за чай. — Полковник рушив до дверей.
— І кавуном не забудьте поласувати. Він із Херсону, дуже солодкий, сам вибирав, — додав майор Трохимчук. — Бувайте.
Гості залишили сховок колишнього цекіста й попрямували до КПП, де було припарковано полковникову «Хонду».
Вузька, добре асфальтована порожня дорога кружляла гущавиною старого листяного лісу. Полковник Петро Вовк увімкнув потужну стереосистему й мовчки вів машину, насолоджуючись бездоганною музикою Бетховена. Його симфонії трохи похмурі та занадто урочисті, як на смак Миколи Трохимчука. Майорові б зараз більше до вподоби припав Шопен, але він, розуміючи настрій шефа, лишив цю думку при собі, підтримуючи мовчанку й розмірковуючи над почутим та, що більш важливо, не почутим від Олександра Дєнісова.
Попереду виникло перехрестя з магістральним шляхом, який переходив у міський проспект. Полковник, притишивши музику, запитав:
— Як ви вважаєте, Миколо, чому цей ліс ніхто досі не вирубав на меблі або й на дрова для камінів?
— Ну, за Радянського Союзу ліс, напевне, служив прикриттям-маскуванням військових об’єктів. Та й була тоді така політика: не рубати ліси навколо Києва, а навпаки — насаджувати. А зараз, мабуть, у скоробагатьків і чиновників до нього ще руки не дійшли, бо є більш ласі об’єкти для знищення — Конча-Заспа, Пуща-Водиця, Феофанія, Межигір’я5…
— Так-так. Але з цим лісом є ще одна заковика, — полковник зупинив «Хонду» на світлофорі. — Під час наступу фашистів на Київ, у сорок першому, тут точилися дуже важкі бої. Кожне з цих великих дерев рясно набите кулями. Бензопили та циркулярки просто ламають зуби, чіпляючись за них. Ці дуби неможливо розпиляти.
— Фашистські кулі аж через шість із половиною десятків років по війні захищають український ліс від українських покидьків-скоробагатьків!
— Саме так. Ну, давайте, Миколо, викладайте ваші міркування щодо Дєнісова.
— Пане полковнику, скажіть, а чи є в нас власні психотехнологи?
— Хм. У службі колись були. Найдосвідченіші з них вже давно працюють за добрі гроші в приватних комерційних фірмах та виборчих штабах політичних