Завантажити

вихваляє того Пенатія, і Аск також. А він, між іншим, проти мене ще пацан дитячий. Я ж бо можу скільки захочу в Інтернеті жити й повідомлення, немов справжня електронна пошта, носити! Я ж бо з самим Змієм-Трояном знайомий і здатний важчі, ніж ваш Лапундрик, речі переміщати!
— По-перше, не набагато важчі. По-друге, — не «Лапундрик», а Лахудрик… — Дівчина на мить забула про обачність через суперечку з демоном і проїхала на жовтий сигнал світлофору. Молодий міліціонер одразу ж, задоволено посміхаючись, вказав їй смугастим кийком на узбіччя.
— Сержант Орест Бурбуліс, громадяночко, — назвався, як того вимагає міліцейський статут, смуглявий і незвично худий даішник. — Порушуємо! Як же смачно порушуємо, — розтягнув він вузькі губи в посмішці. — Ну, хіба ж так можна? Йой! То ви ж іще й пасочком безпеки знехтували. Будемо складати протокольчик. Ваші права, будьте такі ласкаві.
— Візьміть, — дівчина, всміхаючись у відповідь, ді-стала з бардачка документи та простягнула сержантові.
— Так, Карпенко Надія Юріївна, — пробурмотів правоохоронець. — А що це за іграшкова мавпочка така у вас? Ти диви, як справжня!
Даішникові вистачило клепки простягнути свою чорно-білу палицю в прочинене вікно машини та злегка поштрикати нею самого демона Пассугана Плутонія. Ну, як то кажуть: сам нарвався! Тієї ж миті клацнули міцні гострі ікла, й від пластикового знаряддя, ефективного засобу поповнення особистого, начальникового, а трохи й державного бюджету, в сержантових руках лишився огризок кийка якихось підозріло непристойних розмірів — немов із секс-шопа. Бурбулісові на мить здалося, що він бачить над панеллю приладів «АльфаРомео» хмаринку чорного диму. І все. Ось він вже стоїть біля червоного автомобіля і, кліпаючи очима, дивиться на те, що лишилося в руці від символу його поважної професії. А білявка за кермом незворушним поглядом великих синіх очей дає зрозуміти, що нічого екстраординарного не трапилося — ніби в нас щодня міліцейські жезли щось надгризає.
— Як це воно так? — лише й спромігся вимовити пан сержант.
— Даруйте, що саме? — Жодним порухом Надія не виявила, що розуміє причину його збентеження.
— Ну де ж?.. Тут було ж оце…
— Тут нічого не було. Не знаю, навіщо ви пхали цього огризка у вікно моєї машини. Йой, — передражнила вона говірку міліціонера, — а ви часом не маніячина, перевдягнений даішником, перевертень у погонах, як то кажуть?
Сержант похапцем простягнув Надії права, й червоне авто одразу ж рушило до Арсенальної. Бурбулісові на мить здалося, що з відчиненого вікна чути якийсь нелюдський сміх — демонічний, можна сказати, регіт, але машина була вже далеченько, тож напевне нічого стверджувати він не міг.

Аскольд Четвертинський, діставшись останнього поверху Інституту філософії, зайшов до задушливого,

читати