тісного кабінету свого консультанта Анатолія Черняка. Привітавшись, він присунув до столу старий рипучий стілець та обережно присів на його краєчок.
— Спекотно тут у вас, Анатолію Миколайовичу, ви бодай кондиціонер встановили, та й меблі можна було б осучаснити, — хлопець укотре скептично оглянув архаїчний інтер’єр кабінету вченого.
— За два десятки років, Аскольде, я звик до всього цього, — Черняк закрив сріблясту кришку ноутбука, який дуже контрастував із порепаною поверхнею старого столу. — Мені здається, після євроремонту тут уже не так добре буде розмірковувати. Зникне унікальна аура мислення.
— Кажуть, «молода команда мера» спить і бачить, як би ваш інститут відселити на околицю, а цю споруду собі загребти. Тому справді немає сенсу витрачатися на ремонт, — зітхнув Аскольд.
— Гадаю, що цим молодим та раннім недовго вже лишилося мародерствувати в Києві. А до Михайлової гори2 пазурі в них і поготів закороткі! — різко відповів учений. — Як ви з Надією відпочили на Середземномор’ї? — змінив він тему розмови.
— Чудово, Анатолію Миколайовичу. Я вперше був за кордоном. Загалом, щиро кажучи, раніше мені не доводилося подорожувати далі Форосу.
— Не враховуючи ваших із друзями подорожей у минуле, — зауважив вчений. — Хіба ж це дрібничка — податися в мандри на тисячі років назад. З наших сучасників на таке спромоглися хіба що Йосип Карлович із своїми бандитами. Його ж князь Кий, за вашого, між іншим, сприяння, продав у рабство до Візантії.
— Уявіть, під час відпочинку в Хорватії, нам із Надією часом здавалося, що подорожі в минуле були таки трохи легшими. Ви не повірите, але ми взяли з собою обох наших сутностей світу невидимого — домовичка й демончука.
— Що, справді? І Лахудрика Пенатія, і Пассугана Плутонія? — з веселим подивом запитав консультант. — Уявляю, які коники вони викидали там удвох.
— Ні, пане Анатолію, навіть не здогадуєтеся! — заперечливо хитнув головою Аскольд. — Ці пригоди гідні окремої оповіді. На вухах стояла вся Хорватія. Якось на терасі готелю за сусіднім столом снідала родина з Федерації. Зачувши, що ми з Надією розмовляємо українською, голова тієї сім’ї почав голосно та брутально лаяти «хохлів», демонструючи нам свою зневагу. При цьому він чомусь звертався до свого сина, хлопчика років шести, який і половини з того, про що базікав його товстий та хамовитий тато, просто не розумів. Я вже хотів був відповісти йому, хоча Надія й намагалася мене стримати, коли раптом у руках того хама сама собою вибухнула пляшечка з гострим соусом «Чілі», заляпавши йому очі. Він зарепетував на весь ресторан. Ще не стих лемент, як на їхньому столі, ні сіло ні впало, розлетівся на дві рівнесенькі частини скляний глечик із апельсиновим соком, заливши інших членів сімейки — маму та сина. Скільки ми