Завантажити

полуторки біля санчастини і забула в кузові свій безцінний скарб — речовий мішок із білизною, милом та кухликом.
Зранку вона по-дівочому невтішно пошанувала втрачене дівочим риданням і пішла розшукувати вчорашніх попутників-капітанів.
Вочевидь, цю зустріч скерували надзвичайно теплі верховні сили. Отож вони й зустрілися. Назавжди.
У липні їхній шлюб благословив на щастя командир військової частини, та вони відчували, що це саме той випадок, коли шлюб освячений небесами. Вони відчули, як на них накотило і стисло їхні серця відчуття моторошного захоплення, хотілося сміятися і ридати водночас. Хотілося гинути від повені чуттів і бажань, не замислюючись ні про що, і миттєво воскресати.
Коли їм гукнули «Гірко!», під фронтові сто грам, вони зрозуміли, що так солодко навряд чи ще буде.
Це було справжнє щастя, яке продовжують навіть сни.
Його не зміг порушити навіть клятий ворожий десант, закинутий зненацька у прифронтовий тил, і який встиг вирізати половину людей у розташованому там шпиталі. Танечка протрималася в цьому житті ще кілька годин. Щось немислиме утримувало її від переходу до небуття. Лише коли, ніби з якогось туману, з’явився він, її любий Сашко, вона ще намагалася прошепотіти: «Милий!», але від фізичного виснаження і втрати крові вже нічого сказати не спромоглася. Тільки гаряча сльоза, наче бажаючи передати все несказане, прорвалася крізь безсилля і скотилася з люблячого погляду.
Саме цей погляд і через тридцять років укотре бачив Сан Санич. Він так і не створив сім’ю, мабуть, тому, що вона була завжди поруч.
З Миколою він прощалися за місяць після Танечки. Бойовий офіцер загинув не в бою. Вони мовчки сиділи вдвох, курили біля прибраного, як лялечка, чеського будиночка, як раптом пролунав характерний свист авіабомби. Затягнувшись наостанок махрою, фронтовики хутко впали на землю.
Коля так і не звівся.
Оленка, подруга Тетяни, повернулася з війни, закінчила свій педагогічний інститут і вийшла заміж, можна сказати, вдало. Закінчивши ветеринарний технікум, кмітливий юнак Вітько виявився гарним чоловіком і талановитим організатором. Вже через тридцять років він сидів у шкіряному кріслі, обіймаючи почесну і відповідальну посаду секретаря обкому партії з ідеології.
Саме до нього на домашній телефон і прорвався Сан Санич:
— Вікторе Степановичу, добридень. Я тебе ніколи ні за себе, ні за когось нічого не просив. Та ось тепер хочу попросити. Росте в нас у селі дівчинка одна, Ірочка Фадєєва. Дуже здібна, талановита дитина. Ну, гріх не дати квітці розпуститися. Ти мене чуєш?
— Чую, чую. Давай ближче до справи.
— Я що думаю, не треба її нікуди спеціально влаштовувати, вірю, що вона всього в житті доб’ється сама. Може, треба тільки трохи направити. Якщо в тебе є така можливість, поклопочися про те, щоб її у вашій передовій школі просто протестували. Дай їй шанс...
Віктор Степанович за посадою мав би належати до славетної когорти бюрократів. Та сутністю своєю він залишався людяним посадовцем. Цим нерідко зловживали його помічники, просуваючи на особисті прийоми потрібних їм людей. Сан Санич знав, що у відносинах з народом Віктор Степанович виходить не з позицій кон’юнктурної доцільності, а з внутрішніх переконань, що до людей треба ставитися по-людськи. Тож посадовець прийняв до серця прохання старого знайомого.
— А чому це в тебе серед учнів переважно лише діти наших співробітників, директорів та інших корисних осіб? Як це розуміти? Ти хоч одного Ломоносова з глибинки витягнув?! — наступного ранку після дзвінка Сан Санича приймав він у себе «на килимі» директора елітної школи.
— Та Ломоносових кілька не буває, він такий один, — геть не розуміючи звідки дме вітер, спробував пожартувати директор.
— Ну, ось що, якщо в кожному класі до нового навчального року не буде хоча б двадцять п’ять відсотків дітей наших робітників і селян, покладеш партквиток на стіл, — Віктор Степанович оголосив свій вирок директорові, котрий стояв перед ним виструнчившись, протираючи носовичком упріле чоло...
— Підготуйте мені список кращих із кращих учнів сільських шкіл, — не менш суворо звернувся Віктор Степанович до викликаного послужливого помічника.
Через тиждень у поданих списках найкращих учнів він із задоволенням помітив потрібне прізвище: «Фадєєва Іра».

У лівому верхньому кутку підготовленого списку він поставив розмашисту резолюцію із вказівкою директору про обов’язкове проведення тестування учнів і вивчення практичної можливості їхнього подальшого навчання в елітній школі. Ось так Віктор Степанович досяг бажаного людського результату.
Сан Санич, який так і не пізнав за все життя щастя батьківства, не дивлячись на притаманну йому зовнішню строгість, похмурість та безапеляційну принциповість, подумки приміряв себе в якості батька своїм учням. Та з Ірочкою випадок був особливий. Вона нагадувала йому про найсвятіше для нього — про його Тетянку.
Якось у спогадах про неї він так далеко зайшов, що навіть припустив: а що коли душа Тетянки

читати