Завантажити

час від часу повертали полковника Єфімова до думок про наближення пенсії.
— Семеновичу, ну а ти як вважаєш, чи зможу я коли-небудь, як і ти, оволодіти безконтактним ударом?
— Моя думка повинна тебе цікавити менш за все!
Він втупився в мене поглядом, звівши очі сильніше, ніж це мені здавалося можливим.
— Якщо ти переконаний, що бажаєш цього, ставиш перед собою чітку мету оволодіння цим, то все, що вимагається від мене — це забезпечити тебе необхідним знаряддям. А з ним уже твори своє піднесення вгору — до своєї вершини.
Звична історія. Я виграю приз, та не маю можливості його отримати. Сьогодні коліщатка шестерні у мене в мозку крутилися вдвічі швидше звичайного. Я сам дивувався із себе.
— А відпрацьовується енергетичний удар, — вів своєї Семенович, — хоча дехто називає його астральним, в три етапи: спочатку ти повинен навчитися відчувати енергію зірок і, подумки зміщуючи її по тілу, накопичувати її в руці; згодом треба навчитися свідомо виводити цю енергію крізь долоні рук чи ступні ніг; і завершальний етап: концентрація енергії на який-небудь предмет. Зрозумів?
— Надзвичайно! — промимрив я про себе, все ще не дійшовши тями. — Просто приголомшливо!
Семенович, що давно звик до моїх реплік, незворушно продовжував:
— Якщо ти будеш старанним у цих заняттях, здійснюватимеш їх з чистою душею і добрими намірами, то за півроку почнеш зусиллям думки розгойдувати підвішену на нитці легку поролонову кульку.
Я вважав, що мене важко застати зненацька і залишити без слів. Та цього разу трапилося саме так. Я стояв з розкритим ротом, міркуючи: «Чи я дійсно розумний, як це мені здавалося раніше?»
Мені знадобилося кілька секунд, щоб згадати яке-небудь слово:
— Оце так!
Після чого я облизнув пересохлі губи.
— Семеновичу, ну а як же з тим дивом, щоб тіла супротивників зусиллям волі кидати на капоти джипів?
Семенович, незважаючи на встановлений між нами дружній контакт, якось дуже глибоко занурився в себе, вочевидь, знаходячись у пошуках поради своїй душі, і згодом видушив із себе:
— У твоїх руках може опинитися зброя, на мій погляд, більш могутня, ніж ядерна. Що таке атомна зброя — це, врешті-решт, штучне творіння рук людських. Ти ж намагаєшся оволодіти природою людини. Чи не так?
— Так!
Іноді, людина не може назвати істинної причини своїх дій. Так, якісь поривання. Від дивних відчуттів я роззявив рота, і рожевий туман замиготів якимись зіроньками.
— І навчившись володіти собою, — Семенович нагадував старців з картин Рембрандта з юнацькою жариною всередині, — ти реально зможеш володіти іншими людьми: робити їх цілком беззбройними, незважаючи на грізну штучну зброю в їхніх руках.
Я розгубився. В мене не знайшлося що сказати.
Витоки голосу Семеновича, здавалося, були загнані вглиб нього, і на якомусь останньому віражі, він стулив повіки, приховуючи погляд заглиблених у безкінечність очей, своїм притлумленим напівшепотом вимовив щось із одкровень:
— Ми з тобою — воїни добра. А війна добра зі злом закладена в природі існування самого людства. Не піддайся спокусі використати свою силу в недобрих намірах, всупереч своєму призначенню. Пам’ятай, що всяку нечисту силу здатна здолати сила чиста. Природа енергетичного удару, яку ти повинен засвоїти, полягає в пробитті кокону навіть самого чорного біполярного захисту могутнім енергетичним ударом.
Він замислився і провів рукою по обличчю, мовби стираючи втому. Ось так. В цьому весь мій Семенович. Нічого прямо не скаже. Начебто і криво нічого не сказав, але... Кумекай тепер самостійно.
«Пора рушати в парк на півгодини!»
Останнім часом я полюбив завертати в парк. З деревами постояти, пошептатися. Що в цьому найкраще, так це те, що для шепотінь із липами, кленами, соснами і каштанами слів взагалі не треба. А розмова йде. Кількома мовами. Ось хтось прошелестів: «Небо чисте, вітер свіжий, а життя прекрасне».
Люблю задушевні розмови.

«ЗІРВАНИЙ НІГОТЬ»



«Чистий можеш буть собою,
То нащо тобі броня,
і шолом над головою?
Не потрібна і війна...
Світе, світе безпорадний,
Вся надія — в небесах!
Маєш сумнів — то нещадний
ВИХОР розмете у прах.»

Григорій Сковорода
«Сад божественних
пісень...»
Пісня 20-та.

Частина 6

«Ох і Суслов! Оце аналітик! Професор...» — генералу було над чим замислитись. Дійсно, капітан Суслов не просто «відробляв» зарплату державного органу, але, і це читалось поміж рядків, щиро напрацьовував матеріал, який однозначно мав важливе значення для безпеки держави.
У двері палати якось невпевнено постукали: «Напевно хтось із підлеглих», — слушно вирішив генерал. — Та невже? Про вовка промовка!» — Генерал навіть посміхнувся своєму передчуттю: «От, згадав про Суслова, а він вже й тут».
— Та заходьте, — зовсім не по військовому озвався генерал.
— Дозвольте, товаришу генерал?
«І таке буває». Ну, помилка, взагалі-то не надто суттєва. «А як це можна оцінити за теорією ймовірності?», —

читати