Завантажити

підготовки (все ж таки елементи здорового армійського консерватизму були присутні і в нашій конторі) це все значилося як «спеціальна психологічна підготовка з розкриття й мобілізації резервних можливостей людини».
Не буде брехнею, якщо скажу, що мої тренування проходили цілодобово.
Я навчився вести щоденник сновидінь, не лякатися того, що раніше вважав не інакше як кошмаром.
Тепер я абсолютно спокійно вмів фіксувати, згадувати і, що важливо — запам’ятовувати свої сновидіння. Семенович запевняв, що за постійних успішних тренувань у подальшому я зможу брати участь у форматуванні своїх снів. «Круто!»
Я вже розглядав сни, як цікаві кольорові фільми, часом, серіали, в котрих у будь-якому тексті — безліч тлумачень і підтекстів, у будь-якому образі — глибина послання.
«Наше свідоме — для всіх одне, а несвідоме (в тому числі і сон) — у кожного своє», — цитував якось Семенович когось із давньогрецьких філософів.
Тепер прокидався я рано.
Спомини оживали крок за кроком, короткими митями переходу від сну до дійсності. «Прокидатися й знати, що тебе очікують справи — чудово!» Цей висновок наповнив передчуттям чогось прекрасного.
Швидко занотувавши свої записи в щоденник сновидінь, я не спішив підійматися з ліжка. Я робив спеціальні вправи для очей. Спочатку крутив очне яблуко справа наліво десятки раз, і стільки ж — навпаки. Згодом косив поглядом то в одну сторону, то в іншу. То мружив очі так сильно, наче навчав їх усміхатися.
Якось Люська, побачивши мої скошені очі, мало не зомліла і, мабуть, подумала: чи він остаточно збожеволів, чи шалено мчить у напрямку юродства. За мить вона оціночно оглянула мене, наче на око знімала мірку для моєї домовини.
— Ти чого? — Вона виразно покрутила пальчиком коло скроні.
Я її обхопив і поцілував.
— Дивний ти якийсь!
— І ти помітила, що я здатний на дива?
Сам я вже знав, що дива — моя стихія.
Мої звички стали змінюватися, та я не дуже хотів над цим замислюватися. Я був живим, як ніколи. Так, я жив, ще й як жив! Я навчився давити поглядом. В принципі — це також результат довгих тренувань: по декілька раз на день я сідав перед нашим дзеркалом і сам собі дивився в очі, поступово посилюючи тиск поглядом.
Безумовно, я не усвідомлював, нащо мені це потрібно, та робив це, з одного боку, довіряючи настановам Вчителя — Семеновича, а з іншого боку, тому що почав відчувати зрушення і перетворення у власному організмі. Які саме? Я ще не завжди міг точно передати свої відчуття словами, та по завершенню тренувань почував десь глибоко в собі, на рівні душі, прилив незвичайно теплої приємної енергії.
Після декількох місяців психологічних занять, Семенович, чи то вирішивши перевірити себе й мене, чи з якихось позахмарних для мене міркувань, вирішив затягнути мене в лабораторію до Володимира Івановича. Туди ж для чистоти експерименту, та й для звітності не завадило б, керівництво як не як, Семенович запросив і полковника Єфімова.
Завдання, поставлене переді мною, було дуже просте: таким же поглядом, що я тренував, сидячи перед дзеркалом, я повинен був глянути на посудину, заповнену звичайною водою.
Володимир Іванович, як згодом пояснив Семенович, запевняв, що згідно з новою теорією вчених, люди, котрі здатні пробудити деякі резервні сили мозку, в мить цього пробудження випромінюють певні електричні заряди і, за їх припущенням, вода під впливом мого погляду здатна змінити електропровідність.
На їх думку, я повинен був зусиллям волі змінити електропровідність води.
Коли я мигцем глянув на їхню склянку з водою, прилади повели себе, мов кішка, що лизнула валер’янки. Володимир Іванович очманів і навіть через годину після «експерименту» не зміг доповісти полковнику по формі, що ж таки трапилось.
Після матюків, що знімали емоційну напругу шефа лабораторії з назвою: «Наукове пояснення», на запис до звіту могла претендувати лише одна його фраза:
«В посудині зараз якийсь поки що невідомий розчин, та незаперечно, що більше години це вже не вода!»
Дивно, що виявлені нові здібності зовсім не перетворювали мене на шизофреніка. Навіть Люська стала приємно і для мене, і для себе відзначати: «Твої очі змінилися, вони усміхаються і проміняться добротою!»
Полковник Єфімов, мій безпосередній керівник, після експерименту зі склянкою води, якось невпевнено поцікавився у Семеновича: «А на якого дідька нам оце так воду мутити? Чи є в цьому хоча б якась практична потреба?»
Семенович мовчав. Семенович знав, чого він, насамкінець, прагнув добитися від мене, але не виключав і практичної користі для служби, про що повідомив полковнику:
— Такі бійці, яким після впертих тренувань неодмінно повинен стати Анісімов, зможуть буквально одним зусиллям волі валити з ніг противника, не вступаючи з ним у безпосередній контакт. Такі бійці зможуть свідомо розвивати непідвладні звичайній людині інстинкти: здатність відчути політ кулі, почути самий намір погрози, що йде від невидимого супротивника і багато чого іншого.
Такі діалоги

читати