Після прочитання роману в мене склалося враження, що роман не стільки про постфашизм (це тло), скільки про кризу середнього віку чоловіка, який не бажає нести відповідальність.

Він пливе за течією довгі роки, ніби ні про що не задумуючись, а потім - "раптом" (в лапках, бо насправді зовсім закономірно) - приходить до висновку, що стосунки з дружиною й сином не складаються, і, не намагаючись це виправити, просто зникає з їхнього життя, нічого не пояснюючи, в надії на нові горизонти. Тобто нести відповідальності за результат свого попереднього життя та виховання він не бажає, воліючи почати все "з чистого листа". Тут спадає на думку: "Може й гірше, аби інше". Зазнавши фактично крах у побудові гармонійних стосунків у родині, Дмитро, як Пігмаліон, ліпить свою Галатею з безсловесною та покірної стори, та чи досягне він своєї мрії? Очевидно, що у стосунках з Машею йдеться, у першу чергу про тілесне, взаємодію на рівні тіл, а не душ. Про взаємодію на інтелектуальному рівні - якого, без сумніву, прагне головний герой - не йдеться та й не відомо, чи вдасться Маші досягти хоча б рівня "простих людей", зважаючи, як швидко вона перетворюється на тварину у відповідному оточенні. Чи надовго вистачить терпіння у Дмитра виховувати свою нову дружину, яку я б назвала pet wife?

Колись підлітком я читала якусь футуристично-фантастичну книжку, назви якої, нажаль, вже не пригадаю. Так у одного з героїв там була дружина-кішка. Такі жінки-кішки виглядали майже як звичайні жінки, могли задовольняти чоловічі бажання та виконувати домашню роботу, проте були абсолютно не інтелектуальні. Маша видається мені саме такою. Чи знайде ця істота місце в технологічному світі "за горою" поза стінами помешкання Дмитра чи буде приречена виконувати роль домашнього улюбленця, якого самотні люди (а саме таким є Дмитро) утримують, бо тваринка може розрадити самою своєю присутністю?

Я мала можливість висловити ці роздуми авторові. На його думку, Машу можна сприймати як архетип Аніми, за Карлом Юнгом. Тобто як жінку-мрію, жінку-душу (про інтелектуальне не йдеться). Власне, і з дружиною у Дмитра жодної "інтелектуальної близькості" не було. то що він втратив? Він, як був одинокий, так і залишився. Але знайшов Аніму, душу. Автор вважає, що почуття Дмитра до Маші не є суто тілесні, не хтивість його веде, а справжнє почуття до Маші. Спочатку він її б´є, а потім починає обожнювати і дивитися знизу вверх. Так, вона слухняна і довірлива, як людина. Але є в ній і незалежність - її "дикість". Вона назавжди залишиться для нього людиною "з іншої планети". Тобто неземною.

Попри цей потяг до «неземного» герої змушені долати абсолютно земні та реальні труднощі. Як протягом свого тривалого переходу до табору повстанців, протягом якого вони мусили забути про «людське», щоб вижити, так і потім у невідомому їм світі, до якого вони тікають. З кібуца Дормана герої потрапляють до технологічного світу, до якого вони зовсім не пристосовані, менше ніж біженці з Африки до Європи. Як ці люди, і сама Маша, зможуть вижити в нашому суспільстві. Якими стануть їхні стосунки, коли їм потрібно буде самим опікуватися своїм буденним життям без допомоги сторів-слуг? Чи знайдуть вони в цьому новому світі своє місце? Надії на це небагато.