Власне, мене, дорослого читача, зацікавила насамперед анотація до цієї дитячої книжки, в якій написано, що Софійка Шлінчак придумала, написала і намалювала книжку – таке творче «три в одному». Тобто створила її майже від «А» до «Я». Я вмить просто «проковтнула» малюнки: яскраві, характерні, динамічні, виразні й дуже дитинні. І відразу дала «робочу назву» книжці – Софійчина, бо першим враженням у мене було те, що добре-таки потрудилася дитина! Чомусь провелася паралель з моєю досі улюбленою (не завше зручно зізнаватися, бо давним-давно не дитина) і досі настільною «Ясоччиною книжкою». Не тепер – ще тоді вивчила її напам’ять, але й досі цитую принагідно – так врізається в дитячу свідомість талановитий творчий і водночас дуже простий (за що люблю й любитиму дитячі книжки) меседж.

     Ось і зараз приємністю і ностальгією поринула в дитячі роки, коли читала такі книжки і будь-які теми, порушені в них, видавалися на диво простими: бути злим, але отримати життєвий урок і стати добрим, боятися, що не подужаєш – а зробити перший крок і все видасться під силу, мріяти і бути впевненим, що мрії здійсняться. І думалося тоді: навіщо дорослі так усе ускладнюють? Невже не можна взяти і зробити все правильно, щоб усім було добре і щоб земля була – як описаний бабусею рай?

     І думається мені зараз, читаючи першу книжечку маленької письменниці, що таки правду кажуть, що вустами дитини промовляє істина. А полягає вона в тому, що справжня дружба на землі існує, що мрії таки здійснюються і що добро, як це банально звучить, таки перемагає зло. Хоча б тому, що заперечити простим логічним висновкам казочки не зможе жоден дорослий дядечко чи тітонька – занадто вони обгрунтовані й щирі.

     «Ви знаєте, де водяться папуги й леви?» - щиро запитує молода письменниця в першому рядку свого твору й відразу відповідає: «Звісно, в Африці!». І потенційний читач уже полегшено зітхне: значить, книжка не містить у собі нагромаджень тропів і не заплутає в хащах художніх засобів, не стомлюватиме хитросплетінням психології персонажів, як це буває, а читатиметься легко і з приємністю.

     У вищезгаданій Африці на високому дереві живе левенятко. Дівчинка-левенятко, як і слід було очікувати від дівчинки-письменниці.  Отож казочка побудована на алегорії, що вимагає заявлений авторкою жанр, і це ще один плюс в  творчу карму молодому обдаруванню.

     У левенятка Кохи є друг папуга і є мрія – побачити море. Ця мрія народилася зі сну Кохи, яка до того ніколи досі не бачила «великої калюжі, коли стоїш на одному березі, то другого взагалі не видно». А мрії для того й існують, щоб здійснюватися. Мені сподобалося, як саме на цьому моменті акцентує авторка, чи то пак, левенятко. Бо коли Коха з другом-папугою вирішили побачити море, ніщо не могло стояти на заваді їхньої красивої мрії. Всю ніч море знову снилося левенятку, але вже осмислене – синє з пісочком і вже зовсім не калюжа, і йшли вони до нього днів п’ять, а може, й десять, і ночували, де доведеться, і їжу добували самостійно. Але ж дісталися-таки! Ось так здійснюються мрії, коли дуже цього хотіти.

     А сюжет казочки – динамічний й інтригуючий, хоч і доволі простий. У ньому з’явиться ще один цікавий герой, хтось з величезним носом і пухнастим пір’ям (не хочу розкривати інтригу). І він зі своєю проблемою стане тим лакмусовим папірцем, який перевіряє на справжність і прагнення героїв, і їхні справжні наміри, і справжність самої казки. І буде загадкова записка, розпачливе «хелп», і грізний несамовитий шторм, що роз’єднав друзів. І таємничий острів, і робота, і знову подорож…

     Ну а зло де? – спитаєте ви? Жанр же вимагає. Читайте книжку і побачите, що є там і зло у вигляді смугастого хижого нападника, вічно голодного тигра Цезаря.  Це його очі від самого початку слідкували за подорожжю друзів і це його великою мрією було поласувати свіженьким м’ясцем. Але за «теорією мрій» Софійки Шлінчак, здійснюються лише хороші мрії. Швидше за все, маленька письменниця ще не встигла прочитати книжок ні із саморозвитку чи психології, ні посібників з уроків успіху. Але вона, так само очевидно, не знає і умовностей і прорахунків дорослого світу. Тому абсолютною істиною казочки, її найголовнішим посланням є думка про те, що добро всепереможне. Хотів тигр зруйнувати пліт друзів? Не розумів прохань не робити цього? Значить, отримуй стусана. Хотів перетворити друзів на свій обід? А потім хотів з’їсти рибину? Все, тони в морі, шкідливий поганцю. Правда, друзі не допустили ні того, ні іншого, та й провчили вони тигра, швидше, символічно. Навпаки, врятували від загибелі. І можете не сумніватися в щасливому закінченні всієї цієї історії. Навіть лютий Цезар перестав накидатися на звірів. Натомість обрав собі кокосову дієту і навіть подумує стати вегетаріанцем.

А друзі з врятованим інкогніто (в казочці він, звичайно, не інкогніто) повернулися додому, на своє розкішне дерево з корінням, як удавами. І додому повернулися батьки Кохи – мандрівні артисти – з гастролей. Бо так і має бути в житті: все повинно бути на своєму місці. Ну а як ви доведете дитині зворотне?

     Персоніфікація авторці казочки вдалася на славу. Причому, хочеться наголосити, що і в самій казці, і в ілюстраціях до неї. І салат Цезар, який полюбляють казкові персонажі, та й уся їхня дієта, включаючи вищезгадану кокосову, тобто всі ці людські поняття, - всього лиш кумедні моменти в розкритті персонажів, сама ж персоніфікація в даному випадку – в іншому: в діях кожного героя.

     Не хочеться заглиблюватися в символізм у «маленькій книжечці», але чи не від «кохаю» народилося в уяві авторки ім’я Коха? Бо любити, кохати – це поняття для дитини таке ж органічне і обов’язкове, як дружба і доброта. Хто читатиме книжку з дорослих, може навіть для себе відкрити деякі білі плями в цих поняттях.

   Думаю, своєю казочкою юна письменниця хотіла сказати багато. Для цього, можливо, й не зовсім свідомо, обрала цікавий, зовсім не дитячий, прийом свого творчого вираження – сни уві сні, адже вся ця історія насправді наснилася левенятку, але в тому сні були ще й свої сни.  Письменники вдаються до прийому сну, щоб якнайглибше розкрити психологію і мотиви дій своїх героїв, а для чого це було Софійці? Швидше за все, щоб показати, який усе-таки красивий наш світ, коли є щирий друг, мрія і серце, сповнене любові до ближнього. 

П. С. Дописавши свої враження від книжки юної авторки, прочитала, що вона перерахувала частину свого гонорару фонду «Таблеточки». Ну от бачите, звідки беруться письменники? З юних дівчаток і хлопчиків,  які вірять у добро, мрію, любов і дружбу і намагаються це відтворити за покликом власної душі: хто оповіданням, хто казкою, хто -  малюнком, а хто – всім і відразу, як Софійка.  Не думаючи при цьому про плату.