Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда

Re:цензії

10.04.2021|08:30|Роман Ткаченко, Київ

Розкоші і злидні Кремнієвої долини

Вінер Анна. Прокляття Кремнієвої долини; пер. з англ. О.Бершадської. – Київ: Форс Україна, 2020. – 288 с.

За версією The New York Times поміж десяти світових бестселерів 2020 року в категорії нон-фікшн названо зокрема книгу Анни Вінер «Uncanny valley», книгу, яка, слід сподіватися, містить опис нетривіального досвіду. Так воно і є. Авторка розповідає про власний кількарічний досвід роботи в одному з найбільш технологічних куточків світу, так званій Кремнієвій долині, що охоплює місто Сан-Франциско та його агломерацію (штат Каліфорнія, США). За її словами, вона працювала в команді надання послуг, зв’язків з громадськістю у стартапах електронних книг, аналітики та програм з відкритим кодом. Мабуть, найкраще для опису її ситуації підходить слово «розчарування». Незважаючи на поліпшення добробуту, в цілому прихильне ставлення керівництва і колег, Анна так і не змогла знайти себе в цій галузі. «Грошей і приємного способу життя мені виявилось недостатньо, аби зносити емоційне навантаження, вигорання, постійне повторення одних і тих самих дій, періодичне відчуття токсичності», – каже вона. І в її словах, очевидно, криється щось більше, аніж особиста історія, те, що в майбутньому стане реальністю кожної людини, інакше, напевно, книга не стала б такою відомою.

З мого погляду «Прокляття Кремнієвої долини» як назва цієї книги в українському перекладі є надміру експресивною, комерційною і не відображає задуму письменниці. Адже її Кремнієва долина – не образ пекла, і ставлення авторки до техносфери – далеке від однозначності. Крім того, uncanny valley – це термін фахівця з робототехніки Масахіро Морі (1970). Згідно з його гіпотезою, зростання ступеня людиноподібності роботів викликає у людини симпатію лише до певної межі й на етапі, що його дослідник назвав на графіку «зловісною долиною», тобто на проміжку «уже ніби не робот / ще не людина», породжує моторошне враження, ніби йдеться про ляльку Франкенштейна чи Голема. Утім, з дальшим посиленням людиноподібних рис це неприємне враження нібито зникає. Чи не ту ж ідею бачимо на оригінальній обкладинці американського видання і на майже ідентичних обкладинках українського, російського, польського, німецького перекладів? Голова людини без обличчя у хмарі. Віртуальний знеособлений світ? Або те, що працівники ІТ називають «режимом Бога», коли мають анонімний доступ до акаунтів споживача Мережі: «Нам не була доступна платіжна, контактна чи організаційна інформація наших клієнтів, хоча за потреби ми могли побачити й це».

Ледь помітне зміщення звичних параметрів сприйняття можна спостерігати і в жанровому відношенні. Авторка назвала свою книгу мемуарами, однак достатньо незначних змін, щоб її текст набув формальних ознак художності. Недаремно деякі рецензенти охрестили книгу Анни Вінер романом. Це справді скидається на роман виховання чи роман-ініціацію, нагадуючи «Роки навчання Вільгельма Мейстера» чи книжку сучасного українського письменника Валерія Ананьєва «Сліди на дорозі», де також розмито грань між документальним і художнім, і також показано, як екстремальний досвід формує або докорінно змінює світогляд людини.

Екстремальність у випадку Анни Вінер проявилась у загостренні суперечностей, властивих сучасному світу, але через специфіку ІТ-індустрії наразі особливо відчутних. Йдеться про поляризацію багатства і бідності, сексизм, світоглядні розбіжності між «технарями» і гуманітаріями, про панівні та упосліджені нації. Скажімо, зринає знайома з радянської історії суперечка «фізиків і ліриків». Науковці, що керуються новочасною методологією, наголошують на штучності й надуманості тієї дискусії, зміщують фокус уваги з самої проблеми на дискурс влади, який буцімто за цим крився, що свідчить у свою чергу про ідеологічне поневолення техніки і т. ін. Але ж суперечність «двох культур», котра чи не вперше була виразно артикульована у відомій лекції Ч.П. Сноу (1956) від того не зникає, навпаки – посилюються. Звісно, вирішення цієї проблеми бачиться у річищі співпраці «двох культур». Інше питання, наскільки вона можлива, бо на практиці співпраця досі здійснювалась не в координації, а в підпорядкуванні з одного чи другого боку. Якщо раніше гуманітарна культура претендувала на лаври  ідеологічного месії, творця цінностей, то у добу постмодерну їй відведено роль розробника соціальних комунікативних стратегій та іміджелогії, а вихід за ці вузькі рамки сприймається у кращому разі як відсталість, у гіршому – соціальний екстремізм. Анна Вінер приходить до висновку, можливо, передчасного та емоційного, що «підприємці галузі технології … залюбки сприяли би знищенню музики, книг, субкультури – всього, що робить життя цікавим. Адже читання стосується не лише і не в першу чергу отримання інформації. Фетиш ефективності в технологічній галузі приводив до сумного результату».

З-поміж численних зразків автобіографічної документальної прози голос Анни Вінер запам’ятовується щирістю (навряд чи хтось з українських авторів зізнався б у прийомі мікродоз наркотиків), вдумливими і самокритичними інтонаціями, її стриманий, діловий тон викладу часом пожвавлюється соковитими подробицями і стислими портретними характеристиками, але найбільше привертає увагу здатність бачити проблему під різними кутами зору, жіночим і чоловічим, приватним і масштабним, сказати б, філософським, що виводить наратив за рамки суто особистої історії: «Моя одержимість духовними, сентиментальними та політичними мотивами представників класу підприємців, напевне, була недолугою спробою позбавлення себе відчуття провини за участь у цьому глобальному проекті. Але важливіша за все моя віра: вони зможуть стати майбутньою владною елітою. Я хотіла вірити, що коли покоління зміняться, ті, хто прийде до економічної та політичної влади, будуватимуть інший, кращий світ, призначений не лише для таких людей, як вони».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери