"Рукописи, може, й не горять. Але навіть найкращі книжки, не кажучи вже про ті, на яких позначився час хоча би на кілька відсотків, можуть перетлівати в попелі забуття. Нам треба лише відчувати й розуміти, які саме книжки потрібно відкопувати з тих шарів і перепрочитувати знову", - міркує на сторінках книги Степан Процюк, тимчасом відчуваючи й відкопуючи з попелу забуття постаті наших класиків. І я вкотре занотовую до списку прочитання те, що би хотіла прочитати, а дещо навіть уже й хотіла колись, але пил часу запорошив моє бажання. 

Письменник продовжує ламати стереотипи, "відсовуючи на задвірки" сухі подачі біографій у шкільних підручниках і відтворюючи неймовірні життєписи постатей наших класиків: своєрідні витяжки-концентрати, майстерно видобуті ним із кожної особистості. Це вже друга збірка есеїв, що вийшла у видавництві "Дискурсус", де знавець душі людської С.Процюк відхиляє завісу й подає цікавезні психологічні портрети письменників. У цій книзі, щоправда, не лише класиків, але й окремих сучасників. 

Я свідома того, що цей мій відгук абсолютно ні на що не впливає і навряд його прочитають "потрібні люди", яких стосуватиметься наступне моє "послання", але таки "озвучу" його. Ці дві книги есеїв про класиків просто мусово подати в шкільні програми, аби почати виправляти катастрофічне становище нечитання і незацікавлення дітьми літературою. Можливо, коли-небудь комусь із "впливових" стане небайдуже до нашого юного покоління й він щось робитиме для того, аби витягати дітей із ґаджетів і садити на книжки – не силоміць, певна річ, а зацікавлюючи такими ось книгами. 

Отож... Далі – цитата: "Доторки до первісної правди слів вимагали мольфарської сили.  ...для творення Літератури замало літературного хисту. Замало сильного бажання. Треба ще багато чого: письменницького талану (коли вже є талант), покровительства чи то Великої Матері, чи то небесних світил; любови, любови і ще раз любови. Також, щоб боротися з хаотичним словесним матеріалом, із міріадами байдужих букв, треба потроєних енергетичних спалахів. А їх нелегко зачерпнути просто із сил землі чи неосяжности небес. Тому значна частина великої літератури світу тримається, окрім письменницьких талантів, на стимуляторах." 

Описуючи характери, внутрішні світи, творчості інших постатей, Степан Процюк дарує надзвичайне задоволення від словосполук і метафор. Приміром, цитую: 

"Найтонші відчуття руху молекул і атомів полями власної крові й полями світу, тонкі метаморфози й катастрофи навіть в ідилійних ландшафтах та водночас проростання з тих катастроф нових зерен, які розпочинають новий кровообіг великого цвітіння..." – описує письменник рядки з поезій Тараса Мельничука. 

Друга частина книги зібрала (по-особливому цікаві для мене) есеї про взаємини письменників зі світом довкола. Наведу деякі назви: "Сім’я-фетиш, сім’я-кайдани (письменник і сім’я)", "Жіноче, занадто чоловіче (письменник і дружба)", "(Не) блиск і (не) злиденність однієї (не) ілюзії (письменник і кохання)", "Неврози (мініанатомія)", "Німби над порожнечею" тощо. Цікаво, чи не так? Гостре, глибоке перо Степана Процюка вправно веде, висвітлюючи всі темники письменницького нутра. 

Мені імпонує, як у книзі С.Процюк спілкується (наче заграє?) з читачем. Це доволі незвичайно, бо створює відчуття безпосереднього контакту: "...тож я дозволю собі після крапки випити чашку кави за своє і ваше здоров’я." // "...а ти хто такий, можете спроквола зауважити ви, щоб тужитися робити такі монументальні умовиводи?" (цитати). Мимоволі всміхаєшся, бо начеб чуєш голос письменника і, здається, бачиш його поряд. Таке спілкування з читачем на сторінках книги увиразнює і "оживлює" й власне класиків, про яких розповідає наш, даруйте за пафос, живий класик. 

Дуже сподобалися подані в книзі кілька розділів початої й полишеної, як означив автор, "щось на взірець напівхудожньої, на чверть есеїстичної, на чверть документальної повісті" про Еміля Чорана. Шкода, що полишеної: Степан Процюк має неймовірну здатність утілюватися в реальних постатей і транслювати з вищих сфер-архівів їхні внутрішні світи. Зрештою..., цитую: "...якщо навіть розглядати їх як чернетки чи ескізи до майбутнього невідбулого задуму, то, можливо, штрихи або фрагменти (особливо, коли направду вірити тезі, що найкращий роман є ненаписаним, а найблискучішою письменницькою практикою є мовчання) важать – де ті незримі терези? – більше ніж важка й викінчена архітектура великої прози. У фрагментах ми переважно найщиріші й найемоційніші. А література без емоційного тягаря є придатною хіба що для славно(сумно)звісного читання в метро, не конче українському." 

Усе ж хочеться сподіватися, що коли-небудь та незрима сила, що перепинила й урвала цей письменницький порив, дозволить йому повернутися до цих початкових розділів і таки втілити невідбулий задум. 

У третій частині книги, як і в попередній книзі есеїв "Відкинуті і воскреслі", подані інтерв’ю зі Степаном Процюком. Бонус наприкінці книги – есе "Переформатування", в якому письменник аналізує нинішню непросту добу: "...стає мерзлякувато. Майже на всій планеті... // ...Невротизація світу, ламання довіри і групування всередині державних кордонів ще раз засвідчує велику стародавню правду про те, що порятунок утоплеників – справа рук самих утоплеників." (цитати).

Здавалося б, безвихідь, безпросвіток. Направду моторошно, бо це наша реальність. Однак за останній абзац – особлива Вдячність. Либонь, це призначення письменника: віднайти в темряві безвиході й хаосу промінчик надії, дарувати її, ненав’язливо скеровувати, вказуючи правильні орієнтири... Далі – цитата: "Карфаген нової тотальної небезпеки, де небагато залишається місця для загальнолюдських ідеалів, над якими працювали кращі уми Землі сторіччями, повинен бути зруйнований спільними пасіонарними зусиллями."