Re:цензії

31.12.2021|12:47|Валентина Семеняк, письменниця

Шість дуетів - шість світлоносних всесвітів

Шість плюс один: проза. К.: Видавництво Ліра-К, 2022. - 200 с.

Книга «у такому виконанні», мені ще не зустрічалася, тим більше – нічого подібного не читала. Це якщо не враховувати сатиричний роман «Дванадцять стільців» (а згодом – «Золоте теля») радянських письменників Іллі Ільфа та Євгенія  Петрова, які написали їх у співавторстві. Ну, і, напевно, багато з вас обізнані з інформацією про іспанську «письменницю» Кармен Молу, під іменем якої виявилося троє чоловіків (Августин Мартінес, Хорхе Діас та Антоніо Мерсеро), але світ про це дізнався тільки під час вручення їм Нобелівської літературної премії в 1 млн євро. Власне, про що я? Відповідь закладена у самій  назві попередньо згаданої книги, де «шість» – це кількість авторів, які причетні до її написання, а «один» – то автор ідеї сучасний український письменник, науковець Олександр Козинець, який так само писав з кожним окремі розділи (Анджей Ван, Богдан Ковальчук, Олександра Малаш, Євгенія Плужник, Віктор Сіонський, Мар’яна Сурмачевська). Оскільки ще й досі залишаюся під враженнями від його роману «Картка Марії», то чомусь була певна, що це безпосереднє його продовження. Хоча, як на мене, то так воно і є – у сенсі моральних цінностей, які закладені у невидимих «підмурках» кожної повістини. Уважний читач не може не помітити цього (той, хто читав попередній роман Олександра Козинця). Можливо, навіть головний «ідеолог» згаданого літературного проєкту ще цього не усвідомлює (продовження «Маріїниної» теми), адже як світлоносець, пише так, як живе, а живе так, як пише (перефразовуючи відомі рядки Окуджави).  Свої судження спробую аргументувати упродовж написання цього тексту. Тим більше, сама назва спонукає до цього. Отже, шість плюс один дорівнює сім. Сім – сакральне число, яке лежить в основі багатьох фундаментальних явищ. Скажімо, веселка має сім кольорів. Спектральний склад білого кольору розпадається на… сім барв. Сім нот, сім струн, сім днів має тиждень, сім «дверей» людини (двоє очей, два вуха, дві ніздрі, рот), сім октав, сім зірок у сузір’ї Великої Медведиці, сім чудес світу, сім смертних гріхів, сім воріт пекла (християнство), сім тлумачень-пояснень на кожне явище, сім вікових ступенів людини. Згадаймо лиш окремі прислів’я: побувати на сьомому небі, сьома вода на киселі, до сьомого коліна, до сьомого поту, сім років мак не родив і голоду не було, сім п’ятниць на тиждень, сім разів відміряй – один раз відріж тощо. Чому я вдаюся до такої деталізації? Тому що автор міг залучити до співпраці п’ять або вісім авторів… Отже, саме така «комбінація» мимоволі створює окрім всього ще й енергетичну цілісність, невидиму для фізичного ока, але відчутну для внутрішнього сприйняття.

З одного боку ця збірка як контрастно-тематична поліфонія, бо ж кожний представлений автор – то окремий всесвіт із своїми ментальними надбаннями, тільки йому притаманними емоціями, відтак – враженнями, помислами і намірами. Час дії – наше сьогодення, але яке! Багатовимірне, невгамовне, нестримне, незбагненне, особливе і непередбачуване. В окремих фентезійних текстах вкраплені елементи доречної і, водночас, ненав’язливої містики, від чого сюжетна лінія тільки виграє, стає настільки переконливою, що мимоволі починаєш деякі події «приміряти» до своїх світоглядних переконань і розмірковувати над вічним: а чи так живу? Хто я? Звідки прийшов? (прийшла) Куди йду? Як довго ще тут залишатимусь? Ці питання ставлять перед собою головні герої не лише в «Колії» (Макс, Аня), а й Лев та Уляна в «Числах», випадкові знайомі в «М.О. Я», коли по «намистинках», немов на сповіді, виливають душу й аналізують свої вчинки та дії. І як результат – у кожного з них настають позитивні зміни у житті, бо вони самі їх починають творити. Особливе співчуття викликає Роберт – головний персонаж у «»Магії слабкості». Маючи рідкісну хворобу, через що довкола нього виникає багато непорозумінь (однокласники, батьки) зуміє згодом здолати внутрішні  перешкоди і знайти дорогу до самого себе, до свого внутрішнього «Я». Казка «Меделін» (для дітей та дорослих) несподівано торкається важливої теми: уяви, у даному випадку дитячої. Лишень згадаймо свої дитячі роки, щоб ми робили, якби не наша уява! Фраза одного з героїв до тринадцятирічної  Меделін зворушила до глибини душі: «Світ твого дитинства потребує допомоги». Виявляється, всі уявні друзі, які оточували дівчинку в дитинстві, нікуди не зникли, вони продовжують жити в окремому світі. Сюжет казки неймовірно розкішний: предмети легко змінюють форму й колір залежно від настрою господаря, час вимірюється по-різному, хранительки «слідкують за балансом добрих і злих сил», проголошується акцент на допомогу серця («Де б ти не була, я зможу тобі допомогти: лише поклич мене всім серцем!», «На зворотному боці був напис: «Очі серця твого підкажуть шлях додому»). А ще там є острів Радості, «мешканцям якого не відомо нічого про сльози і смуток» та острів Часу. Долаючи всі труднощі, дівчинка знаходить зниклого батька. Головний посил казки: «Кожен дорослий, який забуває своє дитинство, також несвідомо руйнує країну дитячих фантазій та мрій». Відтак «виникає зло, непомітно проростає в нас у хвилини відчаю, болю, страху».  «Дорогою Томас розповідав про дивовижний світ Вісавії, про те, як важливо мріяти, по-дитячому радіти й усміхатися. А якщо Меделін не робитиме цього, для Вісавії можуть настати останні дні». Як тут не згадати настанови Вчителя Ісуса Христа, який казав: «Будьте, як діти». Чому? Бо ж які бувають діти? Довірливі, щирі, відкриті, усміхнені… Хіба ми з вами не були колись такими? Здолайте в собі Волдаса (уособлення недобрих якостей), як це зробила Меделін, і довколишній світ перетвориться на казку.

Під час прочитання намагалася вловити різницю у стилі написання, адже окрім одного (Олександра Козинця) – творчість решти авторів мені геть невідома. Можливо, десь відчувала, десь вловлювала вібраційний посил, десь брав сумнівний здогад, але тільки на початку книги. Потім так занурилась у процес читання, що навіть забула про «подвійність» авторства. Аура цілісності захопила повністю, і це при тому, що в кожній повісті вісім глав, чотири з яких написані ідейним натхненником, а чотири інших – іншим автором . І це відкриття не могло не здивувати. Письмо в «дві руки», але з шістьма іншими творцями – феноменально! Мені здається, що (у даному випадку) творче поєднання майбутньої цілісності визріває насправді не під час написання, а ще в процесі попереднього обговорення. У будь-якому випадку Олександр Козинець (саме він) не зраджує своєї манери письма: актуальність, висвітлення проблем моралі, динамічність сюжету – кожна повістина  повчальна і для багатьох читачів несе певну цікаву й пізнавальну інформацію, наприклад, зі світу нумерології, родоводу(«Числа»), психології стосунків чоловіка і жінки («М.О.Я.»), інклюзії – очима самотньої і стражденної душі («Магія слабкості»), про істинне призначення людини на Землі («Тіло яблука»). Кожна історія торкається конкретних моральних чеснот, з якими у чималої більшості сучасного люду певні «труднощі».

Відкривається збірка повістю «Колій», як на мене, дуже неприваблива і жахлива професія на селі. Чому я така категорична? Тому що особисто для мене вбивство у будь-якому його прояві – це протиприродне явище. Тому, зізнаюся щиро, на початку головний герой не викликав у мене симпатії. Внутрішньо була налаштована проти нього. Але поступово (у процесі читання) непомітно для мене самої моє серце м’якшало все більше і більше. Я співпереживала юнакові, який, прислухаючись до голосу інтуїції, повірив у долю і будь-що намагався вирватись із невеличкого села, яке по суті вимирало. За дивним збігом обставин, йому це вдається. І якщо в двох останніх абзацах читача можуть охопити сумніви щодо остаточного вибору головним персонажем життєвої стежини (така собі незавершена інтрига), то правдиву відповідь кмітливий читач може знайти на одній із перших сторінок: «Тому ці іржаві двері – це не просто вхід в автобус, а портал в інший світ – далекий, чужий і незвіданий, звідки, певніше за все, не буде зворотного шляху». Хочеться вірити, що колишній колій на ім’я Макс таки стане добрим і справедливим детективом , адже оптимістично закликає всіх поводитись чемно, жити у злагоді й не брехати ближнім: «Я благав небо дати якусь підказку, якийсь знак, що я не схибив, що не скочуюсь у провалля, що попереду кращі часи, де буду дійсно хорошим детективом».

У пошуках себе справжнього перебуває також інший головний персонаж Остап із повісті «Тіло яблука» – надзвичайно насичений філософський текст, який перегукується із відомим Нечаєм Мирослава Дочинця, але Нечай – то Нечай, а дід Свирид – це дід Свирид. Окремі його висловлювання кортить повиписувати до записника. Ось хоча б це: «Усе, що є у світі, має одну основу – любов. І притягується все одне до одного любов’ю: птаха до птахи, травинка до травинки, навіть камінь до каменя. Найбільше я люблю дерева. Вони тягнуться до неба, пускають коріння глибоко в землю. Так само й людина тягнеться до свого – до дерева й неба. Це основа основ. Та сьогодні люди забули про це». До слова. У китайців є чудова практика самовдосконалення організму «ци-гун», де основа основ – вправа «дерево». Людина завмирає у відповідній позі, уявляючи себе деревом. З її ніг «проростає» уявне коріння аж до центру Землі. Знизу рухається енергія «інь» (жіноче начало), а згори струменіє «ян» (чоловіче). Як бачимо, у слов’ян все набагато простіше – наші предки обіймали дерева і в уяві зливалися з ними. Дід Свирид нагадує нам про нас самих, адже знання невмирущі. І найкраще передаються з вуст в уста. Чути трави, радитись з деревами, допомагати людям. «Пам’ятай: очищення спричиняє зміни не тільки тіла, а й духа. А це значить, що через очищення ти маєш пізнати себе. Самовдосконалення – великий дар». «Більшість людей упродовж цілого життя спить. Декого пробуджують життєві обставини, хвороби, смерті близьких. Але більшість спить до останнього свого подиху. Наші страхи, болі, падіння – це дороговкази. Смирення – найкращий шлях. Приймай усе, що з тобою стається, з покорою, але не пливи за течією. І будеш жити в радості дуже довго. Життя – лише чергування народження й смерті. Любити його – значить прийняти й нести велику кількість початків та кінців».

Незвична спільна книжка – добра знахідка ще й для кінематографістів. Особливо її «Числа». Не тому, що є «щаслива» нагода разом з головними героями потрапити (прошу вибачення за недолугий жарт) до… пекла, а дізнатися – чому, з яких причин і навіщо все це відбувається. Булгаківський «бал» («Майстер і Маргарита») з нечестивими, де страх і негативна енергія аж зашкалюють,  не порівняти із «замісом» представленого тексту. Гумор упереміж із філософськими міркуваннями, налаштовує на доброзичливе сприйняття інформації. Пам’ятаєте Енея з «Енеїди» Котляревського, який мандрує пеклом і каже, що «не люблять в пеклі жартувати»? Натомість у «Числах» дізнаємося, що в пеклі ті ж самі труднощі, що й в миру: плановий ремонт пекла затягується через відсутність… людської енергії. Ось як тлумачить цей процес сам Вельзевул: «Я розкажу тобі краще про твій рід (головного персонажа – Левка). Ваш колообіг душ забирає з нашої опалювальної системи всю енергію. Щойно хтось із ваших народжується – у нас перепади температур. Доводиться мерщій вводити цього вашого родича у спокусу, щоб зупинити цю халепу з охолодженням пекла. Нагрішить людина – і знову баланс відновлюється, ми працюємо у звичайному режимі». І як вам таке? Чесно, важко не погодитись із написаним. Не можу не процитувати мудрі і важливі думки, які варто не лише пам’ятати, а й застосовувати практично – у житті. Приміром, Уляна про силу слова: «Кожне слово має сенс, яким не можна нехтувати»; про добро і зло: «… вони, як лози, з яких сплетено кошик людського життя. Вилучи котрусь – кошик розвалиться»; прощення: «Прошу в тебе зараз вибачення. Але і я пробачаю тобі…». Далі. Можливо не всі знають, або навіть не здогадуються, але головною перешкодою на шляху духовного самовдосконалення є людське его (гординя). А проявів у нього чималенько… Ось один тільки штрих-відповідь до загальної картини, чому Левко опиняється в пеклі: «Ти наскільки швидко у свої роки просувався у оволодінні знаннями, що й сам не помітив, як почав ставити себе вище за інших та засуджувати тих, кому не дозволено знати, відчувати, бачити й створювати більше, як це дозволено тобі. Тому ти тут». Щоб знову повернутися додому на Землю, Лев приймає істину від рідної бабусі, яка перебуває в раю про те, що, насамперед, «усі таланти, які має людина, – для  того, щоб покращити світ, а не нищити. Вони даються нам тимчасово. Ми часто хизуємося своїми здібностями, але в нас їх можуть легко забрати. По-друге, ти маєш пообіцяти створити сім’ю, щоб на світ згодом знову могла прийти одна зі світлих душ нашого роду».

Торкаються автори й теми перевтілення. У діалозі із поводиркою читаємо: «Одного дня, коли твій земний шлях скінчиться, ти повернешся сюди. І перебуватимеш тут, доки не настане час для твого наступного втілення». До певних роздумів також спонукає епіграф (déjà vu)  до 4-ої глави із Володимира Винниченка. А читаючи про народження душі із морської піни й чайчиних криків, мимоволі згадую повість-притчу американського письменника Річарда Баха «Джонатан Лівінгстон, мартин». Там йдеться про  самовдосконалення і самопожертвування.

«Шість плюс один» варто прочитати, насамперед, тим, хто у пошуку духовних істин (не ототожнюйте з релігією, це абсолютно різні речі – авт.). Адже будь-який духовний пошук починається із питань «Хто я? Чому я тут?» – і намагань знайти на них відповіді. «Чи маємо ми право засуджувати інших? Чи бачимо колоди у своїх очах за дрібними трісками, на які вказуємо рідним, друзям, сусідам» – одне з важливих питань, яке ставить сама собі Ольга у повістині «М.О.Я.». Дивовижність збірки короткої прози у тому, що вона непомітно активізує інтелектуальні надбання кожного, хто її читатиме. Підсвідомо відбувається цікавий перегук із вкрапленою інформацією, яка давно забулась-приспалася (заховалася на «денці»), але яка є і яка зараз дуже необхідна. Принаймні так відбулося зі мною. Тож, зустрівши опоетизовану метафоричну фразу «Всесвітня втома на важких повіках», принагідно згадався український поет Ярослав Павуляк (у минулому номінант на Шевченківську премію) із його літературним шедевром: «І тіло мліє, а десь в селі в ту ніч вербову/тримає дівчина на віях/стотонну тишу вечорову». І, вірите, на серці потеплішало.

Більше того, несподівано спало на думку, що Марта із повісті «М.О. Я.»,  яка за професією проєктує мости, не просто Марта. Вона стала важливою ланкою у налагодженні реальних «життєвих» мостів несподіваних нових знайомих, і в першу чергу, своїх власних.  Шість дуетів – шість світлоносних Всесвітів. Не просто читаймо, а практикуймо, вдосконалюймося, бо це робити ніколи не пізно. Хоча, з погляду на події сьогодення, як сказати…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери