Отримав од луцького колеги, знаного в Україні майстра великої прози Володимира Лиса, примірник його роману-триптиха «Вифлеєм» («Дитя», «Вогонь», «Дім»), виданого «Фоліо». Не кажу, що нового, бо це неможливо взагалі, – роман, як жоден інший жанр, стає відчутним життєвим часом автора. Додаються ще й видавничі перестанки, про які можу лише здогадуватися. Та попри поліграфію найвищого харківського взірця, як ото гаварецького чи опішнянського для кераміки, попри дуже зручні в читанні формат, палітурку і шрифти, які воєнного 22-го року варто вважати суперновітніми, ця книга запахла мені часом нероз᾿єднаним (з авторського). Його можна було б уявити у вигляді все нових кіл, поширюваних у простір біблійним першоколом, яке наснажує всі інші енергією буття. І в цьому плані роман лучанина старий як світ…

------------

Читаю поволі, сумісно з іншим чтивом – прозовим-поетичним-документальним, вслухаючись у перебіг гарячих подій в нашій Україні, і все це – з проекцією на майбутній діаріушний текст; радію і доречній тематиці твору, і догідній для синкретики мого сприйняття романній структурі. Маю змогу відгукнутися на кожну частину триптиха окремо. Ця обставина вабить ще й можливою інтриґою, пов᾿язаною з відкриттям для себе початкових моментів, що конче оприявняться у книгах подальших. Тож наразі – про засадничу книгу першу,  роман «Дитя».

-----------

В осерді вищезгаданих кіл – євангельська, насамперед від Матея, розповідь про народження Ісуса, зорю-провідницю, страх і кровожерність царя Ірода, втечу святої родини до Єгипту, повернення… Діапазон використання цієї історії у світовому письменстві широченний – від переповідження й переспіву до оригінальних інтерпретацій. Адже письменницьке сприйняття найвищого і найнижчого – завжди перцепція показова. Дещо з цих текстів містить Інтернет. Виповнення міленіуму, що попри все зорієнтований на збереження здорового людського єства (нині за це навіть вмираємо на фронтах) наче «розв᾿язало пера». Чисто житейське потрактування освячених колізій вийшло на перший план. Відтак португалець-нобеліант Жозе Сарамаґо видав щось дуже людяне, проте докрайнє – реалістично-притчовий, зі значним доважком натуралізму, роман «Євангеліє від Ісуса Христа», в якому природу Божественну, сказати б, пошлюблено з природою людською. Збурення було велике, та й воно, трохи влігшись, триває досі. 

І саме в цю ситуацію талановито втрутився автор «Дитяти», і, гадаю, доклався до усунення цивілізаційного ступору, читацького й письменницького, в такій важливій сакральній тематиці. Він як людина мудра, гуманна словом і ділом запропонував варіант погодження глобально порушеної тут рівноваги глобальних – земних і вишніх – інтересів. Причому вигадливо ускладнивши сюжет, збагативши його елементами історичного детективу і трилера, тонко – через долі й дії персонажів – вивівши, що прикметно, за межі Палестини, навіть у Праукраїну.

----------

В романі паралельно розгортаються, не перетинаючись, історії двох родин із Вифлеєма – звичайної пастушої і святої. Обидві рятують від Іродової підозріливості й помсти своє дитя, однак невдовзі друга щасливо дістається до безпечного Єгипту, а перша, яку хтось назвав би псевдородиною (й узяв би на себе гріх усвідомленої помилки!), зостається в межах царства Ірода Великого і, вважаймо, піддається випробам долі за двох… Тут і втрата найрідніших, і втеча жінки з малям, і ризики переховування в пустелі, і вагота налагодження спонтанного порозуміння зі світом переслідувачів задля порятунку сина, і найважче – правдива… вдячність цьому світові. Сама оповідь – це власне канва пошуку Дитяти, розшуків, організованих царем-маніяком, котрий не знає про єгипетський сховок, на найвищому рівні, позаяк він дорого оплачує високопоставленому намісникові цезаря в Сирії послуги його безцінного в багатьох відношеннях раба-розшуковця. Ним виявляється нагло захоплений і проданий у неволю молодий скит. Але той, знайшовши утікачів, невдовзі відпускає їх, натомість передаючи себе спершу розлюченому володареві Юдеї й потім глибоко враженому вчинком свого раба панові-римлянину. Як гнана родина з-під вифлеємського даху переймає на себе домесійні злигодні родини святої, так невільник із наших сторін задовго до Голгофи стражденно  виходить на неї…

Із часових глибин зринає переконання, що смертній людині судилося в добу доісторичну, суджено й тепер, надто в умовах узаконеної абсолютним московським злом різнí дітей, дбати про Боже безсмертя, а тому порятунок ближнього – порятунок Бога в собі.

Маючи це на думці й перед очима душі, не прагнеш якомога швидше прочитати роман «Дитя». Та й він, попри задіяні автором засоби пожвавлення читацького інтересу, принципово не надається до смакування лише сюжетом. Колізіями, безперечно захопливими. Приваби цього твору треба, розвиваю аналогію, не просто ковтати, а – розкушувати і ковтати. Загалом їх можна віднести до секретів літературної творчості, але питомим ґрунтом тут – високий хист автора в царині глибинного мисленного зондування й образно-сюжетного, навіть поетичного бачення. Добре знаючи й кілька інших масштабних речей прозаїка, завважую, що це притаманність більшості з написаного ним, особливо ж у ключі історіософському і… фантастичному.

----------

Першу книгу триптиха прочитано, пишу про неї, а проте й досі ніби самодоосмислюються в мені пласти романних архетипів, над якими беруть гору ті душевно-психологічні, що набувають людської характерності й діють цілком автономно – Страх, Лють, Сміх і цетера, і ті персональні, що здобуваються на міфологічне трактування – Пан, Раб, Ірод, Жінка, Дитя й цетера. Оскільки чи не за кожним персонажем – таємниця більша, ніж доступна, то цар Ірод і наш історичний земляк Скитій видаються сумірними багатством внутрішніх спонук до дії, руйнівної в першого і творящої у другого; архетип Пилата, з перспективою повного навернення до людяності, проглядає в образі римлянина, цезаревого намісника в Сирії Квірінія; блаженний пастух Сихем, батько суто земного дитяти, по-людському виправдовує біблійне безплотне зачаття, його ж дружина з ім᾿ям жертовної цариці Естер, народивши Ісусового ровесника, робить царську послугу святій родині, а їхній син Кедар через тридцять три роки стоїть серед небагатьох перед Христом розп᾿ятим… У цілому ж роман «Дитя» – вельми складна сюжетно-образна конструкція з елементами певної незбагненності, що додають йому ориґінальності й, певно, зорієнтовані на його творче зчеплення із другою та третьою книгами триптиха «Вифлеєм». До зустрічі!