…Як би я хотіла жити просте життя,

якого ніколи не торкалася війна...

Марша Форчук Скрипух, «Викрадене дитя»

Ніколи знову... Ці слова звучать у свідомості мільйонів, які з власного досвіду чи розповідей очевидців знають, що таке війна.... Вони лунали на кожному вечорі вшанування пам´яті загиблих у Другій світовій війні, з політичних трибун можновладців різних країн світу. І ми вірили, що війн більше ніколи не буде. Хіба можуть люди вбивати людей у ХХІ столітті – ері homo sapiens,  цифрових технологій, штучного інтелекту, освоєння космічних просторів, неймовірних винаходів й пропагування толерантності та демократії? Але, на жаль, «ніколи знову»  – тільки слова.... Жахіття війни сьогодні сповна пізнають українці. Ще один геноцид нації... цинічні вбивства, руйнування, викрадення дітей, катування й депортація цивільного населення та інші воєнні злочини, які чинять росіяни у ХХІ столітті – це наше сьогодення і реальність.

Кажуть, треба знати історію, щоб не повторювати помилок минулого. Але чи достатньо цих знань, якщо досі є тоталітарні режими, гітлери при владі, які живуть божевільними ідеями розбудови власної імперії, перетворення народів інших національностей на рабів та знищення людства?

Але правдиву історію знати треба... завжди пам’ятати про скалічені людські долі, смерті, руйнування й ціну, яку платили й платять українці та народи інших національностей за свою свободу й право жити, бути господарями на власній землі, у своїй батьківщині. Знати заради колективної національної пам´яті, збереження людського в людині, формування свідомої гуманної позиції, патріотизму та міжкультурної взаємодії. Знати, щоб вижити.

Сторінки трагічної історії українців, на долю яких випали випробування Другою світовою війною, перебування в  таборах для переміщених осіб, еміграція в Канаду, в художніх творах описує канадська письменниця Марша Форчук Скрипух. Вперше з її творчістю познайомилася на сторінках монографії Матеуша Світліцького «Next-Generation Memory and Ukrainian Canadian Children’s Historical Fiction. The Seeds of Memory»[1] («Пам’ять наступного покоління та українсько-канадська дитяча історична література. Насіння пам´яті»), який детально проаналізував сім англомовних романів авторки про Другу світову війну (серед них «Війна надії», «Не кажи ворогу» «Зрадники серед нас», «Викрадене дитя», «Створення бомб для Гітлера»). Він дав їм оцінку з точки зору стереотипного зображення українських переміщених осіб (ДП) як ймовірних військових злочинців, підпільної діяльності УПА, єврейсько-українських стосунків, голокосту та показу «українських праведників Нації» (рятівників євреїв). Науковець зауважив, що ці романи відіграють важливу роль у передачі пам’яті наступним поколінням, зокрема й про травматичний досвід багатьох українців. Вони  кидають «виклик антисемітським узагальненням, які приписуються українцям у Північній Америці», й показують, яким чином Канада стає єдиним місцем, де герої Скрипух можуть знайти спокій.  

Нещодавно роман «Викрадене дитя» Марші Форчук Скрипух видано українською мовою. Майстерно написаний текст вражає художньою довершеністю розкриття болючої теми скалічених війною людських доль, до деталей продуманим сюжетом, психологізмом образу скривдженої військовими злочинцями дитини. Авторка передала весь трагізм і драматизм подій крізь призму дитячих страждань і болю. В одній історії викраденої дитини показала долю сотень тисяч польських і українських дітей. Так відверто і так сильно, вибираючи ракурс дитячого наративу, про це ніхто не писав.

Центральний голос у цій історії належить дванадцятирічній дівчинці, яка стала жертвою програми  «Lebensborn» – масового жахливого злочину фашистів. Що ми знаємо про цю програму? У радянські часи про це не прийнято було говорити чи писати. У примітках авторка слушно зазначає, що Голокост – добре задокументоване убивство нацистами шести мільйонів євреїв, тоді як не всім відомо, що у 1936 році таємна поліція Гітлера, СС, створила програму «Lebensborn», мета якої – збільшити кількість арійських дітей – представників панівної раси, щоб заселити більшу частину Європи. Між 1940 і 1942 роками німці викрадали білявих, блакитнооких польських і українських дітей зі Східної Європи. Після ретельного медичного огляду й перевірки діти до восьми років, які проходили відбір, потрапляли у прийомний дім, «де  їм промивали мізки», казали, що вони німці, і розміщували в німецьких родинах. Інші ж потрапляли у концентраційний табір чи табір рабської праці й ставали остарбайтерами. Як зізнається авторка, «Це глибоко особиста книга для мене, оскільки моя покійна свекруха  (Лідія (Кравчук) Скрипух родом із Золочева) втратила багатьох своїх однокласників через програму “Lebensborn”».

Сюжет роману надзвичайно глибокий і динамічний. Марша Форчук Скрипух, наче мозаїку, складає події в єдине полотно розповіді. Фрагменти спогадів та марень головної героїні й оповідачки Наді доповнюють оповідь про події, які відбуваються з нею та її названими батьками Марусею й Іваном у Канаді. Тут відсутній лінійний (хронологічний) розвиток подій. Це інтригує читачів, тримає в постійній напрузі, змушує самостійно вибудовувати фабулу й реконструювати минуле не тільки дівчинки, а й багатьох інших українських родин, які стали жертвами нацистів і совєтів. Авторка побіжно згадує й інші воєнні злочини. У виразних художніх деталях відчитуємо трагедію Голокосту (плаття з іменем єврейської дитини, голодні жінки й діти з жовтими зірками в концтаборі, страчена родина Сари), остарбайстерства й масового вбивства людей як нацистами, так і радянською владою та армією. Маркерів війни в цьому творі дуже багато.

Образ головної героїні, яка стала жертвою нацистської машини й була викрадена з української родини, вражає психологізмом та експресією. Дитина намагається пригадати справжнє минуле. Її мучать спогади і страшні сни. Перебуваючи уже в Канаді, у відносній безпеці з Іваном та Марусею, вона переживає страх, біль, розпач. Спалахи спогадів «нагадували шматочки головоломки, яких поки що не вдавалося скласти в одну картину» (С. 40). Найбільше дівчинка, яку Маруся назвала Надею, боялася дізнатися, що вона нацистка. А перші спогади про перебування у німецькій сім’ї могли свідчити саме про це. Їй було соромно. Цькування, яких дитина зазнає у школі, ще більше додають сумнівів і віддаляють її від відповіді на питання: «Хто вона насправді?», чому вона бачить образи іншої родини і нацистську форму, Гітлера, де її справжня родина?

Марша Форчук Скрипух органічно поєднує оповідь головної героїні із її спогадами, психологічним самопортретом. Фрагменти, які зринають в її пам’яті, як правило, викликані асоціаціями з певними речами чи явищами. Суп в міс Макінтош відразу спровокував спогади про втечу з Марусею на вагоні-платформі, кількаденний голод й суп, зварений на воді з кількох картоплин, виритих на фермерському полі. Пізніше Надя згадає про хвору рідну бабусю, яку з сестрою теж годували супом. Чорний автомобіль, імбирне печиво, дощ за вікном, книжки в бібліотеці нагадуватимуть про схожі речі в заміському німецькому будинку, де жила дівчинка, й відновлюватимуть пам´ять про фатера й муттер, події під час мітингу нацистів, відвідування концтабору, пожежі на заводі з ост-робітниками. Чи не найбільше потрясіння Надя переживає тоді, коли шкільна інспекторка у коричневому костюмі дає їй цукерку. Вона тут же пригадала, як з сестрою Лідою взяли такі цукерки від «коричневих» сестер і були посеред ночі викрадені від їхньої бабусі. А далі – брудна вантажівка, ув’язнення, огляд, тавро «лебенсборна», розділення з сестрою, ідеологічна муштра.

І хоч дівчинка «не зібрала в одне ціле всі деталі свого життя до зникнення батьків», а «біль від їхньої втрати точився живою раною в серці», вона  змогла згадати, що з нею сталося: «Я не Надя. Я не Гретхен. Мене звуть Лариса» (С. 172). Травматичний досвід допоміг відновити власну ідентичність й національну приналежність, згадати про свою справжню родину й те, що її батька вбили совєти, а матір – нацисти. Мамина колискова, запах бузку, молитва, мова – те, що закладено генетично й що не можна стерти з пам’яті.

Війна принесла горе в мільйони родин. Сестру Марусі теж викрали нацисти, а  її зробили остарбайтеркою. Маруся допомагає Наді, щоб врятувати її від смерті. Разом з Іваном видають її за власну дочку, щиро люблять і дуже хочуть, щоб вона почувалася в безпеці. Почуття безпеки й захищеності дівчинки підсилюють образи власного дому, сім’ї, де про неї турбуються. Письменниця дуже добре описує ці моменти, поглиблюючи психологізм образотворення й сповідальність оповіді.

Окремої уваги в романі варте питання переїзду українців в Канаду і облаштування побуту, взаємодії з іншим населенням. Дуже важливо, що Марша Форчук Скрипух художньо фіксує ці моменти й дає об’єктивне уявлення про міграційні процеси й адаптацію емігрантів в новій країні, а також  «складає правдиву картину українського досвіду Другої світової війни», відкриває сторінки, які довго замовчувалися… І це все для того, щоб ніколи знову, щоб усі діти могли «жити просте життя, якого ніколи не торкалася війна»…