Перший вірш і перші фрази віршованої збірки київської поетеси Лариси Дубас «Поезії», яка була надрукована ще за 5 років до війни, ніби з мене списані, бо ж і я колекціоную Слова: моє «вухо» серця виловлює їх скрізь, вони для мене так само як і для авторки  –  «дорогоцінні перли», «Оті слова, які ще не померли». І будь-кому у схрони моєї душі, де їх ревно зберігаю  – зась! 

Поетам видніше, вони ближче до Неба

На моїй книжковій поличці це вже третя книжка віршів згаданої авторки (попередні –  «Жила країна поміж трав…», «Два серця – одна пісня» написана у співавторстві), які потрапили цьогоріч до мене. Усі три видання об’єднує жагуче бажання ліричного героя відшукати своє вище «Я», іншими словами… знайти дорогу до самого себе. На цій життєвій дорозі безліч перешкод, але йому це не стає на заваді. Якщо дві попередні збірки написані в час війни і читала я їх під час тривожного гудіння сирен, то третя побачила світ за кілька років до жахливого лихоліття, але читаю її зараз. І ця механічна непослідовність, бо обирала книжку не за датою написання, а за наповненням обкладинки кожної, зробила своє: я побачила творчий ріст поетеси. А ще зрозуміла, яким важливим для духовного наповнення творчої особистості є довколишній світ. Недарма ж кажуть, що подібне притягує подібне. Хоча «подібне» буває різне. Але… «Не відчуває болю – / Він розбився,/ Облитий перламутром, у драже/Дзвінких, цілющих істин…/ По-ко-тив-ся…/ Мов ртуть, зливаючись з усім,/ Що сяє вже…». І коли «Нема зворотного зв’язку»  (із читачем, із самим собою – буває й таке, із соціумом), тоді рятівною стає «Драбинка Якова» про яку йдеться у книжці. Насправді кожному з нас янголи «скидають» таку драбинку. Але ж чи чуємо? Принагідно можна уявити ту «драбинку», яка з’єднує небо і землю, про яку йдеться у Книзі Буття (пор. Бут 28, 10-22). Уявити, аби достеменно зрозуміти, чому авторка згадує її. У сні святий Яків побачив драбину, що стояла на землі й сягала неба. Драбина служила ангелам, щоб вони могли підніматися і спускатись. На вершечку драбини стояв Бог. Він глянув на Якова і сказав до нього: «Землю, що на ній ти лежиш, я дам тобі й твоєму потомству. Берегтиму тебе скрізь, куди підеш, і не покину тебе, поки не виконаю того, що тобі обіцяв. Усі народи землі будуть благословенні через тебе і твоє потомство». Яків, прокинувшись, сказав: «Направду, Господь є на цьому місці, це ніщо інше як дім Божий, і це ворота небесні». Між тим, деякі невігласи можуть думати і навіть казати, що Всесвіт «сидить і вигадує» для людей різні проблеми, хвороби. Не вірте! Натомість читайте правдивих і щирих поетів. Тих, які на шляху духовного пошуку. Їм є про що розповісти, а власний досвід, обрамлений у заримований рядок – то винятковий небесний скарб, то вічна музика серця. «Драбинка Якова… Та й оре/Мій дух десь поза світом ген…». У кожного з нас в душі є ота «небесна драбинка», головне – бути чистим серцем і тоді вам «відкриються» її щаблинки. 

Частування віршами, або Хочу ділитись знаннями

Авторка пригощає віршами, які оживають – танцюють не тому, що там присутні музики, а тому що «Мій Діоген вже вийшов вам назустріч,/Ховаючи пергамент під плащем…» («Я почастую віршиком, прийдіть!»). Ось головний посил (зачин – якщо хочете), у якому поетеса обережно натякає: «Хочу ділитись знаннями»… Зрозуміло, не з шкільної або університетської програм. Мова про духовні життєві знання, у підмурівку яких загальнолюдські моральні цінності, які формують особистість. Цікавий «Монолог мерзлі», змушує зануритися у міркування. А це особлива духовна їжа де «пурхає душа…/Навпроти серця». Зерно мудрості посіяне у цих рядках: «Я ледве зігріваюсь біля себе…/Яке холодне тіло,/ як не вірять/ клітини в його храмові вогні…». Тільки та душа, яка «мандрувала» вже згаданою драбиною Якова, здатна одного разу «побачити» себе збоку. У духовній практиці – це вищий пілотаж! Ліричний герой зізнається на загал про свою внутрішню ще недосконалість, але який за крок від сакрального моменту: «І щось росте/натомість страху/просто неба…». Оте «щось» –  це і є небесний скарб, прагнути якого маємо завжди. Коли душа перебуває у гармонії  із самим собою, себто із фізичним тілом, тільки тоді з’являється «жага – віддати…». Віддавати, ділитися. Бо чим більше віддаєш, тим більше отримуєш і наповнюєшся. Не віддаєш – стан застою, тоді росте «гріх відчаю».

Мені цікаво спостерігати за потоком свідомости поетеси, який тчеться, немов нитка, аби потім, у недалекій будучині проявитися винятковою «матерією», втіленою у книжках. Її вразлива  душа співчуває «Атлантам на розі Симона Петлюри» у рідному місті в особливий спосіб: «Живою думкою жалію/ Та шию ніжності плащі». Несподівано натрапляю на образ коня, який символізує порятунок. Цікава інтерпретація: «Сідаю охляп на коня/ І мчу за обрій… поза світом…/Мені нема де тут подітись …». У поетичній творчості образ коня використовувало чимало поетів. Згадаймо Павла Тичину і його: «Як упав же він з коня…» . Тут кінь символізує смерть. У іншого поета Станіслава Конака «Тих коней не спинить – все мигтять і мигтять...» – життя. А от у тернопільського поета Ярослава Павуляка «кінь» виступає як метафізична символіка, бо душа цього поета, «мов квітка на коні», а в іншому він пише про себе: «Так живу, щоб колись навесні/Заспівали могили на конях». Трансцедентний стан, у якому перебуває ліричний герой (героїня) дарує йому винятковий стан, коли він «виривається» з оков фізичного тіла і лине за межу (обрій). Що таке обрій? Це уявно-умовний край неба. А за ним вже інший світ, інша форма життя. «Мені нема де тут подітись…» – читаю у Лариси Дубас і вчуваю енергетичний перегук із проханням козака (за Дмитром Яворницьким), аби «розбити козацьку тугу по темному лугу», бо «Степ широкий – то ж мій сват, шабля, люлька – вся родина, сивий коник –  то ж мій брат». Це той випадок, коли спрацьовує не просто окрема родова енергія, а геном людини. Душа поетеси дуже чутлива, і, насамперед, до самої себе, до власного внутрішнього світу.

Прагнення до чистоти серця, світлих і добрих думок 

Тож недарма другий розділ має несподівану назву «Столична хабанера». У ньому, як і в іспанському танцеві, букет експресивних чутливих відтінків, якими насичені поетичні рядки. Від «Річища любові» – до «Ладанки свободи», від «Птаха щастя» – до «Берізки». Тому для неї нічого не вартує «шмат неба в ладанку зашити» і «пір’ячком забитися в подушку» а потім «… стрінутись і йти /до Сонця вдвох дорогою одною». Назва кожного наступного розділу веде у світ незвіданостей, як от – «Поза колом». О! Тут є над чим поміркувати, адже, щоб передати незбагненні почуття двох закоханих сердець («Ми разом!») – а це виняткове мистецтво стану душі і серця, яке потребує найкосмічніших слів – тим паче, якщо це поезія… Бо ж здебільшого у «такому стані» слова зникають, розчиняються і замість них промовляють очі, погляд, дотик… «Цей світ обжити треба нам уперше» – ви чуєте, який глибокий сенс вкладає любляче серце у цих шість слів, у цей рядок? Довкола пустка, холоднеча, зневіра, тривоги, а двоє – єдиних і неповторних у всесвіті (бо разом!) зрощують «палке зернятко літа». Довкола сніги, а вони «в руці рука» і йдуть «До Сонця вдвох дорогою одною». Геніально! Про це ж мовиться також у триптиху романсів «Бринить душа». 

Авторка запропонованих текстів дуже вирізняється з поміж усіх інших сучасних поетів (і я це відчуваю!): «Нехай для них я некрасива…/Я божий образ, не людський,/Відтворюю і маю силу/Не підлягати під зразки». Її лірична героїня не просто мріє, вона леліє мрію, «Допоки б’ється думка молодая» і допоки в неї  «нестримні крила власних мрій», доглядає її (мрію), бо ж «З доглянутої мрії/Променисті/Слова, дива та звершення зростуть», а ще для неї «Мрія – мов дитина, яку Господь у світ послав». Що таке «доглянута» мрія? Це прагнення до чистоти серця, світлих і добрих думок. Це нелегка праця над власним духовним вдосконаленням. Правдиво мріяти – це не на дивані лежати і фантазувати.  

«Інструкція» до плекання радости

Як важливо вміти віддавати себе самого довколишньому світові. Як? «Інструкція» у наступному вірші «Плекаю радість», який помітно вирізняється поміж усіх інших і у якому Лариса Дубас ділиться таємничим секретом: аби всі довкола раділи життю, незважаючи ні на що,  радістю треба ділитись. Черпаючи радість звідусіль – і в першу чергу із природи, тієї  «радості» вона… навчається навіть у берізки («Берізка»).   «Співаю радість – дзвоником трушу,/Танцюю радість злетами навшпиньки…/Плекаю, нею сню, її ношу/в руках – беріть! – /лілеї та лелітки. «Радій! – ніби це востаннє. А краще – уперше…», «Усмішка – до вух! /Очі – упівнеба!/А все решта – серце…», «Треба щодня стверджувати радість пізнання…» («Думки зі щоденника»). «Хоч на що я подивлюсь,/Тою радістю ділюсь» (Сонячна закличка»).  

Її «Мандрівник» енергетично нагадує  іншого мандрівника, про якого Максим Рильський колись писав: «Ледь-ледь окреслена мета, а серце манить у дорогу». Бо щоб написати «Видряпався бедрик/на вершину – Осені /й тримається двох цяточок/на власній спинці /зітхання ніжності/ та подиву з краси» –  треба вміти мандрувати, не виходячи…з хати. Цією сповідальною здатністю володіє згадана поетеса, адже вважає, що її дім скрізь, де вона знаходиться. А ще вона вміє щоразу «слухати життя» як уперше. Так народжується «Поза колом». І світ не може її впіймати (за Сковородою), адже «запаслась світлом». Несподіванка чигає на читача посеред книжки, коли він перегорне 116-119 сторінки: там тихо снять неземної, хай і акварельної, тиші квіти, які на думку поетеси, по праву називатися «будівничими тиші». І коли ви це зробите, ця «тиша» почне невидимо струменіти у простір, огортати і заповнювати вас і все, що довкола вас. Оце і є справдешнє диво! І тоді не буде «на серці синців». «Побудова» книжки цікава тим, що зверстана не «канонічно», а за покликом. Тому й розділ «Сни до запитання» у мене не викликає запитань, бо жанрове розмаїття снів (таке зустрічаю вперше) відразу дає відповіді на безліч запитань: сон весняний, сон артистичний, сон-прокидання у спів, сон у казці, пісня-сон, східний сон, релігійний сон. Чому сталася ця клята війна, якій вже понад 300 років? Відповідь знаходимо у вірші «Ми задихаємось без слів»: «Із нами Бог, та ми не з Ним./ Він тихо скроплює нам чола. /Він з кожним з нас, та ми втекли/ І задихнулись самотою./ А ми… ми навіть не з собою – / Із себе вийшли із сльотою, Та так нікуди й не прийшли». Прозорливість цієї збірки – будить із летаргійного сну бездуховності і дає напоумлення: «Криницею в собі стою,/ І внутрішні щасливі зорі/ Кують будучину мою» («Садок не голий, а прозорий»). Настав час «очищати» свої внутрішні «криниці» усім без винятку, бо це запорука нашої спільної будучини. Погодьтесь, поетам видніше, вони таки ближче до Неба, часто їхніми вустами промовляє Творець, як от у цій книзі.