Re: цензії

20.07.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Небоземляни – діти світла серед нас
19.07.2024|Богдан Дячишин, Львів
Я і є памʼять – вічний
18.07.2024|Тетяна Качак, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету ім.Стефаника
Літературознавчі візії Лариси Табачин
Знову – Селін, знову – війна
06.07.2024|Оксана Тебешевська, заслужений вчитель України
Верліброві філософеми Євгена Барана
28.06.2024|Сергій Постоловський
«Анатомія ненависті. Путін і Україна» Сергія Руденка. Книга для тих, хто хоче не тільки знати, але й зрозуміти
27.06.2024|Богдан Дячишин, Львів
«До світла, що у слові…» (Полілоги живого слова для дітей і дорослих)
20.06.2024|Віктор Вербич
Нора Ікстена: «Чи любов краща за життя?»
18.06.2024|Галина Максимів, Прикарпаття
Відкриваючи «Галактику Андромеди»
І рід, як сад

Re:цензії

30.05.2024|11:51|Віктор Вербич

Бранці поразки: одкровення Володимира Лиса

Володимир Лис. Максим Гонтар: роман. – Харків: Фоліо. 2023. – 414 с.

Чому  навіть за найоптимістичніших  тенденцій ми, мов зачаровані історичними лабіринтами й колами, врешті-решт  залишаємося  бранцями поразки? Це невмолимий алгоритм фатуму  у контексті доль чи     персональне  втілення  в  життя благих  намірів, які ведуть до пекла?  Чи універсальний вияв екзистенційної сутності  кожного земного шляху, про що у «Семи стовпах мудрості» зауважив англієць Лоуренс   Аравійський, «адже незалежно від того, чи переможемо ми, чи виявимося переможеними, смерть уже чекає, щоб завершити нашу історію»? Чому  озираючись у минувшину,   не спроможні на всю болісну повноту правди і продовжуємо святкувати передовсім не перемоги, а  поразки? 

Вочевидь, такі й подібні запитання ставитиме собі кожен читач  книги  одного з найзнаковіших сучасних майстрів слова Володимира Лиса  «Максим Гонтар», що побачила світ у серії «Великий роман». При цьому, звісно, пошуки відповідей можуть супроводжуватися новими запитаннями. Аби, зрештою, можливо, розмірковуючи над суголоссям доль, у тій чи іншій мірі погодитися з висновком  польського поета, есеїста, драматурга, уродженця Львова  Збіґнєва Герберта (цю максиму Володимир Лис використав  як один із трьох епіграфів до свого прозового полотна): «Утім, це не лише пізнавальний песимізм, він стосується самої природи людини, її принципової нездатності до осягання  щастя». 

Сюжетні колізії в романі «Максим  Гонтар», названому за ім’ям і прізвищем головного персонажа, здебільшого  перетинаються у «міському селі» посеред  Лучеська, на березі річечки Талаївки. Сюди, у місцину своїх дитинства та юності, залишивши Київ і працю в академічному інституті, повертається, герой ( а чи невдаха). Цей максималіст,   наближаючись   до доленосного рубікону «віку Христа», приїжджає на малу батьківщину,  ілюзорно сподіваючись    на можливість сповна реалізувати  себе.   Тут він,  даруючи для сусідки Лілії  Лицюк збірку творів Віктора Петрова «Спрага музики», врешті-решт «зрозумів, яким безглуздим був його бунт - проти суті історії та її творців». Хоч Максим Гонтар спеціалізувався на козацькій добі, його, як  зізнається під час чаркування кумові Дмитру, «завжди цікавили й інші часи. Ну й наша славна українська історія загалом». Тож він «вв’язався в політику, протестував проти того, що українці завжди з якоюсь мазохістською насолодою святкували свої поразки, такі, як Крути, Базар, Берестечко». Хоча ніхто (інше питання – приватні розмови, «обливання брудом» у соціальних мережах) не створював жодних передумов,  аби вижити  Максима з академічного інституту. Те, що так звана  Північна   Пальміра (Санкт-Петербург) стоїть на козацьких кістках  і внаслідок догідливості  гетьмана Івана Мазепи, а за кожні союзницькі рейди турків і кримчаків  під час війни з Польщею один із його попередників  Богдан Хмельницький розраховувався дозволом на «ясир», не було вже й такою таємницею чи табу. Інший аспект,   як не допустити повторення цих моментів, коли звитяга та ганьба опиняються поряд, коли історія тому вчить, що нічому не вчить. Чи спроможний очистити  від намулу фальші  русло ріки історії  навіть найталановитішій науковець? Сама постановка такої проблематики  більш ніж  наївно-підліткова.  Та все-таки начебто бувалий у бувальцях Максим вдається до демаршу, вирішуючи «піти  з інституту  й викладати в сільській школі». Та при цьому він «уже не певен, що нам не потрібні в історії міфи й замовчування».     Вже у цей момент, розмірковуючи про загальнонаціональні поразки, він усвідомлює, що  став на шлях і своєї  особистої поразки. Адже всі ці словесні самооправдовування -  це також ілюзорна маска, самообман. Тож, прямуючи до доволі вбогого, ще дідівського обійстя в «сільському місті», подумки каже собі: «Я, здається, розрахувався з минулим і зараз розповідатиму мамі – золотому Вірунчику – про свою поразку».

У Володимира Лиса жоден із персонажів (у тому числі – й головний, якому, безумовно, співчуває автор) не зітканий винятково із чеснот. Як із не постає повпредом душевної пітьми, лиховісності (окрім хіба, може, Регіни, яка сприймається  земним  диявольським утіленням    із симпатичним личком). Кожна постать у романі - неповторно-жива, зі своїми митарствами, комплексами, драмами. На відміну він тих колег по перу, які, стандартизуючи,  пишуть своїх героїв-антигероїв  із себе, фактично з однаковими  чи подібними обличчями. Хоча Володимир  Лис  не просто у буквальному сенсі переселяє  типажі з реалій у свій художній світ, він творить збірні образи, кожен із яких  має власне життя. Доля кожного персонажа  - у контексті часу, який коригує слова, помисли й діяння, злети й падіння.  Це переплетіння життєвих особистих  стежин урешті сприймається як шлях народу, держави з несподіваними історичними віражами, під карбом судженої  планетарної місії. Зокрема нині, коли, «історія повернулася як месник, демонструючи найгірші риси й відкриваючи найстрашніші, повні сцен насильства та руйнування сторінки минулого» (Сергій Плохій, «Російсько-українська війна: повернення історії»). Утім, письменник не зодягає себе у тогу вершителя доль, речника рятівної стратегії української національної спільноти. Він пропонує  багатогранну художню    правду.   І вже справа читача  масштабувати чи локалізовувати проблематику, «тонути» у глибинах тексту чи виловлювати  проблиски істини з  підтексту. 

Вочевидь, розмірковуючи про  перипетії долі Максима Гонтара, не уникнути і версії, що його проблеми (хай найчастіше самим же створені) зумовлені   родинним  ментальним  спадком. Його батько Петро, будучи  професійним скрипалем-віртуозом, «грав самозабутньо, плив з музикою в невідому далечінь… Він прокладав своєю мелодією невидиму стежку – у повітрі, на небо – і мовби запрошував піти з ним цією стежкою». Петро Гонтар одружився з Вірою Лемещук («золотим Вірунчиком») за покликом великого кохання. Усупереч традиціям брати шлюб у своєму соціальному середовищі (наречена працювала ткалею, мала позашлюбного сина Тараса). Натомість Віра так і не змогла відповісти чоловікові  направду взаємністю, оскільки серця не переконаєш, а там  - продовжувало жити чуття до Матвія Білухи, який працював майстром    на тому ж комбінаті, де була робітницею вона. І хоч зрештою усвідомила, що той зовсім не мав здатності когось любити, а   фактично виконував роль племінного бугая,  запліднюючи майбутніх матерів-одиначок. Тож й одна з причин неухильної деградації та спивання Петра  Гонтара, який, зізнаючись синові: «Я кохав і кохаю твою маму. Це, як казав один мій приятель, «непроходимо». Неминаюче»,  у тому, що він утратив надію на таке ж почуття від дружини. Вони виявилися цілком різними.  Стіну  чуттєвого відчуження  логічною аргументацією  не зруйнуєш. Хоча перед  своєю смертю Петро Гонтар, озираючись у прожите, скаже Максимові: «Ти, однак, песиміст, сину. Хоч би ти не став таким невдахою, як я… А ти намагайся випливти. Намагайся. Пробуй».   А відтак, прощаючись  і прагнучи видати  за правду своє сокровенне сподівання, зізнається, ніби «усе ж таки помилявся щодо мами. Вона не тільки дозволяла себе любити, але й любила мене. Як уміла. Тільки ж я надто пізно зрозумів».   

Так само не можна назвати щасливим  життя  й Максимової матері. З чоловіком  тривалий час вона жила порізно (той, будучи абсолютно неготовим  до такого  способу виживання, животів    самотньо  в  сусідньому селі). А володар Віриного серця, 193-сантимнтрового  зросту «мачо», врешті-решт став  злидарем-безхатьком. І це був ще один  остаточний удар по ілюзії, коли вона побачила біля хвіртки свого обійстя  «згорбленого, обшарпаного чоловіка… у порваній засмальцьованій куфайці, із сивою  лахматою бородою». Тоді Матвій на запитання «Чого тобі треба?  Чого прийшов?» розлого відповів, згадавши   і про етапи свого падіння: «Такий от я став, твій колишній красунчик… Ти, певно, знаєш, я таки женився. На молоденькій і гарній. Вона мене й прогнала. З власної квартири. Хахалів своїх натравила. І почав бомжувати. Збирав папір, деревину, пляшки, брухт. Досі збираю, та вже тепер сили не ті, ледь ноги переставляю, та й старого молодші проганяють з тих місць, що вважають своєю територією. А їсти й пити хочеться, і ніяк не можу вмерти… Капєц, капєц, Віро, повний. Далі нікуди. Я ж бачу,  живеш так само». 

Можливо, не тавровані поразкою  інші персонажі роману, ті, чиї шляхи дотичні до  Максимового? Передовсім – Личуки, мешканці  маєтку, що неподалік від  архаїчної хатини Лемещуків, зведеного    покійними  батьками  Віри і відтак  ніколи  ретельно не ремонтованої  ні її чоловіком Петром Гонтарем, ні синами.  Але це – тільки зовнішній фасад реалій. Так, Юрій Лицюк – надуспішний  бізнесмен (можливо, навіть  олігарх), один із найбагатших у матеріальному сенсі, йому нема рівних не тільки в Лучеську, але й у багатьох  інших регіонах. Та при цьому він сам  -  заручник  «гри під назвою реальність. Йому вона раніше подобалася. Сьогодні виграєш ти, а завтра можуть виграти  в тебе. Надзавдання – виграти більше, ніж перед тим програв. Провернути операцію так, щоб реванш був одночасно  кроком вперед. Тоді радість була не тільки тріумфальною, а й по-особливому заспокійливою. Жалості він не знав. Така якість  тільки для слабаків. Вони й ставали банкрутами – великими і малими».    Але водночас, будучи рабом власного капіталу, все  в більшій мірі моральним банкрутом  ставав сам Юрій Лицюк. Правда, автор   пише цей типаж не суто в чорних тонах. Адже той  не піддається на спокусу, озвучену Регіною, вкоротити віку психічно хворій дружині  Софії, виявляється беззахисним перед примхами доньки Лілі (Люлиці). Та, аби  не втратити свій статус, він не може не керуватися неписаними правилами, коли крупний бізнес і кримінал, перефразовуючи поета, - «близнюки-брати». Тож у цьому середовищі, де далекі від моралі та закону  чинні свої «закони», зберігати власну людську сутність зазвичай  неможливо апріорі.  Не виняток – і Юрій Лицюк, у чиїй бізнесовій структурі – і свої спецслужба, охоронці, інформаційна мережа. Коли донька  Ліля замовляє вбивство Максима (через ревнощі), Юрій Лицюк запускає машину смерті. Правда, ця детективна історія, після втручання самої  замовниці, завершується  для М. Гонтара лише пораненням і лікуванням у приватному шпиталі олігарха.  Дізнавшись (як не парадоксально, за допомогою Максима), що «геніальний айтішник» Юрій Говорун виявився «кротом», він прирікає того, спершу протримавши  у темній камері, для  якої сам придумав абревіатуру КПІНЖІВП (кімната  позбавлення ілюзій, наростання жаху і втрати  перспективи) на неминучу загибель. І цей  парад безкарного свавілля тривав би далі, якби не внесла корективи  невиліковна онкохвороба. Усвідомлюючи  невмолимість неминучого, він не поспішає розповісти про це дружині й доньці. Водночас заспокоює себе: «Я вибіг на фінішну пряму… Але ще біжу. Здається, на першому місці. Отже, я переможець». З останнього твердження могла  б розреготатися смерть, бо переможцем виявиться   таки вона, а переможеним цей начебто всесильний чоловік. 

Поразка об’єднує і жінок, яких вподобав головний персонаж (його все-таки важкувато  титулувати героєм) роману.  Зокрема, колишню однокласницю Марину, яка «мала чаклунську силу. Темну, незбагнену, замішану хтозна на яких інстинктах».  До неї, енний раз  розлученої,  він і приходив  ночами, аби реалізувати біологічно-чуттєві потреби, самооправдовуючись: «Проти інстинктів не попреш». Вона, самотня та, попри привабливість  і всміхненість, нещасна жінка, не маючи сумнівів, що Максим теж її залишить, сумно й промовисто осягає сутність і  своєї, і його долі: «Знаєш, одна моя колега каже,   що моє хобі – колекціонувати  невдах. Що ж, підчеплю й тебе на свою шпильку». Відповіддю лікарки Стефанії, яка, здавалося,  «випромінювала   сяйво, призначене саме для нього»,  на Максимове освідчення  стане  категорична відмова та зізнання, що вона була коханкою Юрія Лицюка. Зрештою, в романі мічені тавром трагідраматичної долі – і Світлана Говорун,  у безпросвітному сирітському  житті якої чи не єдиною радістю був єдиний син.  Як і Максимова, про що почасти зазначалося вище,  матір Віра, якій судилося розчаруватися  в найближчих людях –чоловікові, обох синах,  запитально нарікаючи: «І де ви взялися, Гонтарі, на мою голову?»  Як Ліля, котра, успадкувавши бізнесову  імперію покійного батька, фактично відмовляється від свого духовного «я», всю енергію переключивши на матеріальну прагматику. Її  ж матір Софія, одужавши від психічної хвороби, намагається «сховатися» у працю на освітянській ниві.  Продовжує втілювати в життя алгоритм «утраченої»  Регіна, хоч у ній і прокидався докір за смерть Юрія Говоруна, і щоб спробувати у  пітьмі свого душевного світу знайти рятівний промінець,   вона ходитиме вночі  «містом мертвих». Але зрештою «геть спилася, та її підібрав якийсь дрібний бізнесмен… Вона давно мертва, але не знає про це».   Відповідальна, обов’язкова   Ганна Якимівна, надто багато знаючи страшної правди про вже покійного Лицюка, несе в собі цей тягяр, правда, не втрачаючи надії, що, можливо, складеться особисте життя в її доньки Дарини, яка стала дружиною Юрія Гонтара після повернення того з фронту.

 Та, мабуть, найтрагічнішою виявляється  доля Юрія Говоруна,  найобдарованішого  (у романі) з представників  «сильної половини людства».  Він фактично приречений бути «білої вороною», чужим у цинічному перманентному театрі гри в справжність, повноцінність.  Цей унікум, чий хист використовує олігарх, не може апріорі стати своїм у такому середовищі. Адже «за всієї своєї комп’ютерної геніальності, розуміння техніки й того, як вона діє та що може створити,  Юрко Говорун був ще й містиком. Але своєрідним. Усе, що відбувалося з ним, мусило мати якесь пояснення. Занурений у свій ірреальний світ, він шукав, намагався знайти виправдання світу реальному. Бо інакше як пояснити його існування й поєднання зі світом  високих технологій? Людина теж була, по суті, машиною, але звідкись у ній народжувалися й уперто не хотіли вмирати почуття». Він наївно  намагається «допомогти, а  отже, і порятувати Регіну» - і започатковує свій фатальний  прискорений рух  до глухого кута. 

У лавах «утрачених» - і зведений Максимів брат Тарас, який, живучи й працюючи за Бугом, утратив свою українськість, спілкується польською. Для нього вже чужі і Лучеськ, і родина.  «А ти, брате,  наче з п’ятдесят восьмого    року приїхав», - скаже Максим. Адже Тарас своїм життєвим вибором реалізував таємну постанову польського уряду від 1938-го, «розраховану на двадцять років, після виконання  якої  не мало  бути на «кресах всходніх» ані українців, ані православних». Поодинокий виняток  у середовищі  мічених поразкою – хіба що Дмитро, кум  і друг Максима. Попри всі негаразди (зокрема й аварію), він, не нарікаючи, не навішуючи ярликів  звинувачень-образ  на інших, гідно торує свій шлях, живучи  з згоді з собою, не сумніваючись в оптимістичній сутності прийдешніх  українських реалій.    

Своє звільнення з інституту та повернення до Лучеська  Максим пояснює в ресторані Марині «втечею від самого себе». Відтак, коли працюватиме як аналітик у бізнесовій структурі Лицюка, відмовившись від запланованого вчителювання, подумки виправдовуватиметься:  «Я просто живу, як можу, хоч і не моїм життям». Зрештою, коли загоїться  рана від кулі кілера, він спробує себе в ролі сільського вчителя. На невдовзі залишить школу:  вочевидь,  не зміг бути цікавим передовсім для учнів.    А після того, як ідеалізована Стефанія «добиває» його правдою, Гонтар знову втрачає життєві мотиваційні орієнтири. «Але який далі вихід? Який шлях? Ще більша самотність?  Робота? – запитує себе, відтак відповідаючи: - Виходило, що так. Як у  Свідзінського, поезію якого любив Максим, - самотність, труд, мовчання». Він працюватиме, живучи сподіваннями на написання власних книг,  науковим редактором у столичному видавництві. Але хіба це свідчення   успішності, повноцінності реалізації свого «я» здібним  ученим-істориком? Юрій Лицюк, роздумуючи  про Максима Гонтара, резюмує: «Невдаха, який одночасно ніби й не був невдахою».  А його донька Ліля, яка спершу навіть хотіла «привласнити» Максима для себе у ролі чоловіка,  називає його «талановитим невдахою».

Правда, екстремальна ситуація по-своєму  відкоригує  вже  сформовані в уяві читача стереотипи. Коли розпочнеться   повномасштабне російське вторгнення, Максим візьме зброю до рук. Обійматиме посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Він, принагідно розмірковуючи  з приводу війни, як історик не міг обманюватися, адже «путін мав тисячі, а може, і мільйони попередників. І тих, хто готовий був іти за ними. Від усього цього ставало вкрай незатишно, але треба було жити. Діяти. Наче вибиратися – з-під персонального завалу, щоб продовжувати життя – своє та інших». Відтак попросить перевести його на Схід, де воюватиме  в іншому підрозділі, визволятиме Харківщину. Після серйозного поранення і тримісячного лікування його комісували,  і пізньої осені  Максим знову повернеться до Лучеська, де нарешті вдається влаштувати й  особисте життя. Інше питання, зважаючи на сварки з дружиною Дариною, «книжковою міллю», можна сумніватися, що цей сімейний союз не приречений на крах. Наразі від цих проявів відчуженості Максима вирятовує  тиша на самотинному березі  брудної, настояної на екскрементах Талаївки. Але чи не стане він згодом на шлях батька Петра, який вихід із ситуації знаходив у поглибленій надміром спожитого алкоголю  безвиході… Тим паче, що концептуально  час, у якому судилося жити  (масової втечі у віртуалізацію,  тотальної гри в показовість, примітивне самохизування), для Максима чужий: «Люди наче вихлюпували самих себе, висловлювали свої  думки про те, у чому  не розумілися, але хотіли сказати й оцінити. Часто люди, майже зовсім не здатні на добрі вчинки, робили їх тільки для того, щоб повідомити про це у фейсбуці. Таємна доброта стала немодною та непотрібною, дивною. А все раніше соромливо приховуване стало загальнодоступним». При цьому наче «хтось стояв збоку і сміявся… А що, як це справді диявол? Той, який проявляє себе в різних іпостасях і дрібницях. Максим гірко всміхнувся». Адже  інтернетівсько-фейсбучне  нове покоління не має здатності озирнутися в минувшину, не налаштоване на глибинну правду. Тому й  для такого  поверхового  спримітизованого загалу не цікавий той, хто «намагався створити правдивий дискурс, зокрема української   історії з усіма не лише гідностями, а й людськими недоліками видатних її творців, їхнім не надто чистим, не міфологізованим минулим, і довести можливість кожного, хто колись жив  і брав участь у творенні історії».   Адже він, перефразовуючи Василя Симоненка,  категорично не сприймає, коли «в землю ідуть без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні». До того ж, розмірковуючи  про буття,  «Максим  Гонтар пригадав теорію академіка Володимира Вернадського про ноосферу, простір довкола Землі, наповнений думками, енергією, усім тим, що залишили люди, які жили й творили раніше. Ніщо, створене й відтворене людським мозком, не мало пропасти. А звідти, з ноосфери, надходили сигнали, які доповнювали реальність, поєднували  теперішнє, його колективний інтелект, набутки з минулим, тим, що було створене, висловлене колись». 

У романі й персонажі, й безпосередньо автор час від часу   апелюють  до діянь і розуміння буття, історії, людини інтектуалами та майстрами слова. У цьому  довільному переліку – Поль Верлен, Альбер Камю,   Тарас Шевченко, Джон  Кутзее, Віктор Петров (Домонтович, Бер), Євген Сверстюк, Еміль Чоран, Леонід Кисельов,  Шмуель Агнон, Анатолій Дімаров,   Акутаґава Рюноске…  Фактично поетичні метафоричні вкраплення ( як зокрема  відчуття того, що «тиша після дощу була пахучою», як  слова Софії, адресовані доньці: «Ти вирушаєш до нього… Ти стала метеликом? Вогонь уже горить, Лілечко.   Вогонь для твоїх крилець»)  привносять щемливий ліризм у це епічне полотно.  Стилістика «Максима   Гонтара», структурованого на п’ять розділів («Повернення», «Зав’язь», «Випробування», «Межа», «Жести»)   з гострими сюжетними  колізіями  лише почасти нагадує попередні прозові полотна Володимира Лиса, який вміло використовує і свій досвід  драматурга, коли сутність  персонажів  може розкриватися  і в їхніх учинках,  й у фрагментарних  репліках  і  в розлогих внутрішніх монологах. Водночас їхнє  (як  і авторське мовлення) у цій книзі майже позбавлене  колориту діалектизмів. Напевне, це зумовлене і тим, що художні  реалії роману універсальніші, ніж «міське село» посеред  Лучеська, і не слід усі колізії пов’язувати з реальним Луцьком.  Таким чином, автора не варто запідозрювати в регіональній задокументованості  подій та персоналій. Зрештою, ці образи,  маючи   реальних прототипів, усе-таки, як наголошувалося вище,  збірні. 

Сенси авторського задуму сфокусовані передовсім у  Максимові. Хоча, звичайно, навіть  головний персонаж  -  далеко не буквальний  речник письменникового  світогляду, його  духовних, моральних, філософських,  політичних концептуальних засад. «Історія і давня, і новітня звучала для нього різними голосами. Не тільки великих  творців,  так би мовити законодавців  історії Великої, а й тих, хто безпосередньо творив, удобрював її поле своїми тілами. Минуле і сучасне жило під великою невидимою, начеб повітряною кулею….» А в час повномасштабного  російського вторгнення, просячись на передову лінію,  він, будучи істориком,  хоче  безпосередньо «творити найновішу українську історію, раз їй випало й таке випробування. Я відчуваю, як вона  дихає».

Повертаючись інвалідом до рідного обійстя,  М. Гонтар все ж не  сприймає реалій та прийдешності крізь призму приреченості.   Він іде, зауважуючи, як  «пишно  проростала весна. Поміж її проявами пролягала Максимова дорога. Безкінечна, наче  у безвість. Але безвість мусила мати якесь своє ім’я. Так подумав Максим, прямуючи додому». Чи вийде його персональний шлях за парадигму поразки? У кожному разі він як історик розуміє, що  принаймні такого права не має його народ. Адже ця нинішня поразка стала б  синонімом фатального небуття і для України, й для  українців.  Але цього, попри     неминучість  подальших суворих випробувань, не буде. Тож історія продовжуватиметься. Як уточнює в «Епілозі» Володимир Лис, вбираючи «в себе і втрати, і страждання», оскільки «примара війни ширяла над українським життям, а відтак і над світом».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери