
Re: цензії
- 21.07.2025|Віктор ВербичПарадоксальна незбагненна сутність жіночого світу
- 16.07.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаПравда про УПА в підлітковому романі Галини Пагутяк
- 10.07.2025|Дана Пінчевська"Щасливі ті люди, природа яких узгоджується з їхнім родом занять"
- 10.07.2025|Володимир СердюкАнтивоєнна сатира Володимира Даниленка «Та, що тримає небо»
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
Видавничі новинки
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Аталанта"Проза | Буквоїд
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
Re:цензії
Парадоксальна незбагненна сутність жіночого світу
Юлія Семенова. Well Done: дамський роман. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2025. – 184 с.
Як би не намагатися пояснювати, чому в анотації до «Well Done» - жодного натяку на біографію Юлії Семенової, читачка/читач, освоївши цей текст, переконається: роман – сага про жіночу долю, твір, який пропонує не стільки відповіді, скільки нові запитання. Звичайно ж, перипетії Ані, від імені якої ведеться оповідь, не варто ототожнювати з натяками на життєпис авторки. Героїня (гаразд, головна персонажка) роману торує свій земний шлях, не вміючи обманути власну природу, не зраджуючи, попри кавалькаду інтимних історій, вродженому чуттю, йдучи на поклик любові (й у вияві кохання). Такий життєвий шлях не може не бути дорогою болю, без натяку на реальний happy end. Зрештою, і персональною, й збірною життєвою драмою (яка вбирає в себе також долі Даші, обох Ольг), від якої не намагається відсторонитися письменниця.
Аня, на початку роману – тридцятилітня, повсякчасна бранка власних комплексів, зациклена на собі. «Справа в мені, - зізнається вона, - я повсюди беру себе із собою». Про це їй нагадує й Ольга (яка була подругою до спроби «привласнити» Алекса): «Ти занадто вся в собі». Але знаючи про такий «діагноз», Аня не спроможна (навіть коли не проти) вирватися з наче зачарованого кола. Не може допомогти їй (як і, зрештою, самому собі) чоловік Алекс (Олександр). Адже обоє водночас і давно взаємно відчужені, і не можуть, маючи «романи на стороні», все-таки не бути разом. Тож, як резюмує Аня, «усе починається спочатку. Кругообіг звинувачень, які не доводять до сварок. Вечори, які роз’єднують». У світі, що витворює ця жінка та яким живе, - майже цілком суто вона сама, попри спілкування з епізодичними подругами, втечу в сексуальні неперебірливі стосунки. «Моє тіло буянило гормонами, - зізнається собі Аня. – Я вимагала кращого від життя». Не маючи проблем із матеріальним забезпеченням, вона намагається відчути щасливу складову життя. Правда, зазвичай у парадигмі сексуального досвіду. Відпочиваючи на Адріатиці, відчуває, як «безтурботні доторки хвиль нагадують мені пестощі чоловіків, які від мене пішли».
Час від часу Аня розмірковує над сутністю життя загалом і свого зокрема. Зазвичай ці висновки далекі від безтурботно-веселкових. «Ми стали такі глухі, що навіть дорога втекла від нас», - констатує вона під час перебування у Венеції. Правда, проблему вбачає не стільки в собі, скільки в інших. Тож вона нарікає: «Ніхто не займався мною, а нечасті дзвінки друзів залишалися поза моєю увагою. Взагалі-то я чекала на спасіння в людській подобі, але поруч із подругою мені одразу ставало тісно».
Авторка «Well Dоne» творить текст, входячи в життя Ані, і прихиляється до неї серцем, і водночас не щадить. Читач, переймаючись мордуваннями героїні роману, має шанс вдатися до «якбитології»: якби вона могла стати матір’ю, то, можливо, ситуація у сім’ї була б інакшою, оптимістичнішою. Але при цьому пригадалася б і максима автора «Анни Кареніної», що «всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а кожна нещаслива нещасна по-своєму». До слова, й імена героїнь обох романів однакові. Звичайно, цей збіг суто умовний. Але мимоволі пригадаєш про трагічну «традицію» у долях багатьох жінок із такими й подібними іменами. У цьому контексті – й Анеля, дружина капітана Антона Ангаровича («Для домашнього огнища») Івана Франка, яка в критичний момент «гляділа перед себе, не бачачи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось», й Анна в його «Украденому щасті», й Ганна в Шевченковій «Наймичці», й Анна в «Камінному господарі» Лесі Українки…
Чи міг кардинально вплинути на долю Ані її чоловік? Вона зауважує, що Алекс «хотів, щоб ніщо не нагадувало мені про дітей та материнство, але помилився, завівши коханку, що мала сина. Я дізналась про цю інтрижку випадково і була напрочуд байдужа та навіть вдячна йому за те, що вдома він поводився як завжди. Проте згодом у мені зародилася нова форма ревнощів. Плоть, фізичні переваги – ніщо, я ж бо спостерігала за її перевагами життєвими. У тієї жінки було все, що було мені потрібно, але це був не мій чоловік». То, можливо, суть життєвої драми, що Алекс, перефразовуючи Ліну Костенко, не той? Її не влаштовують узвичаєні сімейні атрибути, безпроблемна матеріальна сторона (завдяки чоловікові), прихована відчуженість за маскою сімейному ритуалу. Чи все-таки у сприйнятті цією жінкою світу, людей визначальні не логіка, а чуттєві імпульси з інтуїтивним підтекстом? Аня подумки ділиться сокровенним: «… я побачила Франсуа. Ми зустрілися поглядами, і я рефлекторно схрестила руки над животом… Він мчав автомобілем, встигаючи брати мене за руку, перемикати передачі та мучити радіоприймач. Я мовчала, усвідомлюючи, що станом на сьогодні ми маємо попереду вічність – часові межі розсунулися, і він викрав мене в цього вечора… І в цьому коконі турботи, у вкрадливості й спокої молодого хлопця, в його трепетній жалісливості я розтанула. Він уявляв мої страждання більшими, ніж вони були - хіба це можливо? Ніхто не вмів цього. Мій застійний егоїзм пішов геть, адже ми обидва були на боці моїх страждань, на моєму боці». При цьому вона знаходить можливість для самовиправдання подальших кроків. «Бачить Бог, я не шукала зустрічі з Франсуа. Проте він з’явився тоді, коли був мені потрібен… З цим хлопчиком хотілося бути інакшою – справжньою», - зізнається Аня. Франсуа не вписується в перелік типових персонажів, які ставали тимчасовими сексуальними партнерами цієї жінки. «Його родина була дивовижною – просто якась імперія лікарів і ще французька бабуся, чиє виховання наклало на хлопця певний відбиток». Вона навіть почуває себе у помешканні Франсуа, після вгамування пристрасті, інакше. «Мені раніше не траплялося так уважно розглядати інтер’єр вдома у якогось хлопця, тому я рідко могла його чітко описати чи пригадати», - ловить себе на думці героїня роману Юлії Семенової.
Проте, Аня спершу не має жодних намірів відмовлятися від сімейного життя з Алексом. Та за відсутності чоловіка вона приводить у дім, збудований ним, того, ким захопилася. «Я взяла його за руку і повела до спальні, в чуже для нього ліжко. Доки він мене пестив, зателефонував Алекс. Я відповіла на дзвінок та побажала йому щасливого перельоту, - а відтак подумки пояснила собі ж для свого виправдання. - Напевне, раніше він робив те ж саме. Раптом я відчула полегшення – на піку збудження». Згодом Алекс, дізнавшись про чергове захоплення дружини, спробує «переключити» Франсуа на свою сестру Єлизавету. І спочатку цей намір здається (правда, ілюзорно) успішним. Аня, перебуваючи у полоні зацикленості суто на собі, розмірковує: «Мені потрібно було подумати про все, відокремити свою двічі згублену самооцінку та чесний сум. Я була впевнена, що мені забракло вогню. Франсуа зникав з моїх думок, зменшувалась його частка у моєму житті, як і мої почуття до нього. До того ж я відчувала порожнечу – певну ознаку втрати почуттів. Повернення чоловіка та подальші клопоти повинні було витруїти з мене їх залишки. Він мав кволий і засмучений вигляд. Алекс нічого не пояснював, тож ревнощі змінила цікавість, потім тривога, що розчинилась в потоці годин та діб. Ми щоранку бігали, снідали удвох, здобували вогонь із тертя двох тіл та насичували наші життя злагодженим побутом».
Але Аня, згідно зі своєю природою, ніякими зусиллями не спроможна до повноцінного сімейного буття. Тож і поява Бориса, з яким, не знаючи про камери відеоспостереження, займається сексом на столі в ательє подруги Ольги, - ще одна ілюстрація до вище висловленого. «Ось ми уже одягнені і все ще близькі, він розповідає, що змушений йти, але обов’язково, - розповідає вона. - Яка різниця, що він говорить. Наостанок він цілує мене тепло і вдячно… Я тану, затинаюсь, ніяковію. Що це за історія така – щоразу одна й та сама? Щоразу одне й те саме». Згодом героїня роману Юлії Семенової пояснюватиме саме цю ситуацію тим, що «насправді мені кортіло відчути певний сплеск емоцій, я хотіла трохи нижче впасти». Але пізніше вона узагальнює, що «зустрілась би з другом Антона і взагалі з будь-яким чоловіком, і навіть провела би з ним ніч, та для цього потрібно вгадати момент, мою лють, мій сум, мій відчай. Я ніколи насправді не жила – нема чого й починати». Чи можливий вихід із цього «зачарованого кола», коли сама Аня не має ні наміру, ні сили вирватися з нього? Навряд чи допоможе їй «одужати» діагноз від чоловіка: «...ти подекуди ненавидиш життя». Адже Аня все-таки хоче відчувати всю повноту життя. При цьому вона пояснює Ользі: «Ми всі лікуємося іншими людьми». Розмірковуючи над перманентними закоханостями, така «негероїчна» головна героїня «Well Done» зізнається, що «спочатку тобі цікаво без нього, потім цікаво саме з ним, а згодом лише з ним і без нього – зовсім не цікаво. Ніхто з доброї волі не погодиться на попереднє життя, як весело жити в любові, жити в кольорі, бо без неї життя – нуар». Тож вона не стільки «пливе за течією», скільки, аби не опинитися у полоні безпросвітної чорноти, прагне яскравості, барвистості. Зрештою, у своєму розумінні, справжності.
Якщо перша частина роману започатковується 2020-м, то у другій йдеться вже про час повномасштабного російського вторгнення після лютого 2022 року. Ця екзистенційна війна, коли йдеться про існування як Української держави, так і українського народу, не оминула і персонажів роману Юлії Семенової. Навіть перебування за кордоном не створює для Ані ілюзії порятунку, відносної стабільності. Вона не сумнівається, що, на жаль, «ця війна забере у нас усього з лишком». Констатуючи, що «поводилася жахливо» та запитуючи себе, «чи не жили ми неначе востаннє», Аня вважає, що «саме час пускатися берега». Однак, вона все-таки вирішує повернутися в Україну. Правда, без особливих сподівань на можливість «реанімації» стосунків у сім’ї. Адже обох єднає не правда чуттів. «Війна нас розділяє географічно. Обман нас не розділяє насправді ніяк», - акцентує Аня. До того ж окрім суто особистісних чинників, її чоловік - серед морально й психологічно дезорієнтованих. Алекс не приховує: «Найгірше зранку. Я прокидаюсь і ні на що не маю сил». Тому героїня роману Юлії Семенової не плекає ілюзій, що вдасться розминутися з «відчуттям відстороненої самотності».
І все-таки війна, попри свою вбивчу сутність, щомиттєво нагадує про необхідність устигнути жити. Як значиться у «Well Done», «любові стало більше, що не кажи. Де ненависть, там і кохання. Там, де багато смерті, велика жага до життя». Аня, вкотре заглиблюючись у своє «я», відчуває: «Моє серце наповнюється тугою, і мені стає шкода своїх днів, позбавлених любові: усіх до одного». Проте, вона все-таки не втрачає надії врешті-решт вирватися з цієї безпросвітності, чорноти (нуару). До цього, зрештою, також спонукає і Франсуа, який, попри суворі й трагічні фронтові будні «постаршав і змужнів, засмаг і обвітрився – тепер нагадуючи мисливця, а не звіра… А потім – просто вмить – він став тим самим Франсуа, більшим за друга, ніжнішим за коханця». Вона, після висновку, що «люди роблять добро, щоб відчувати себе потрібними», зізнається собі: «Я відчула себе потрібною цьому чоловікові, і цього досить». Але чи це не самообман? Чи для жінки такої життєвої запрограмованості, як Аня, існує якась стабільність, зумовлена розсудливістю, логічною вмотивованістю? Після того, як почує від того, хто здавався «більшим за друга, ніжнішим за коханця», що тепер чомусь її «поцілунки крижані», зізнаватиметься: «Я відчула, що Франсуа мені ніколи не пасував. Ані за віком, ані за темпераментом». Подумки кажучи, що «ніхто не може відчувати життя так, як я і поринати в таку чорноту, таку безвихідь», Аня резюмує: «Я не все здатна заради кохання. Я ні на що не здатна заради шлюбу!» Героїня роману Юлії Семенової неспроможна на існування в тихій гавані, її шлях – постійна непостійність, падіння й злети, буремне життєве море. «Я постійно обриваю миті щастя, - зізнається Аня. - Я би вмерла від нудьги, не перебуваючи у стані постійних втеч».
Навіть приготування їжі стає у романі не лише складовою частиною стосунків, а відображенням світів кожного «я». У цьому сенсі «Well Done» перегукується з «Рецептами щастя» Ельчіна Сафарі (переклад українською Тамари Клюкіної), які автор називає «щоденником східного кулінара». Зазначаючи, що «у кожного своя самотність, свої турботи, своя любов-нелюбов» (розділ «Рулети з баклажанів»), відтак він попереджає: «Втрата віри страшніша за смерть» («Часниково-грибна запіканка»). Тож і приготування Анею страв наче віддзеркалює її взаємини, відчуття життя загалом. «Потрібно знати особливі прийоми, щоб зберегти соковитість, якщо йдеться про їжу та стосунки. Перегріті стосунки соусом не заллєш», - вважає Аня. Вона врешті переконується, що коли живеш коханням, «уся їжа стане есенцією, вся вода буде живою водою. І не треба буде заговореної солі, щоб любити». Кулінарні аспекти дають можливість й Алексу висловитися у підтексті про дружину. Коли вона готує лазанью, чує від чоловіка: «Ти така досвідчена». Й Аня болісно відчула цей підтекст. «Його слова вкололи мене, наче він говорив це під час сексу. Якщо подумати, то кулінарія ним і є, - мовила подумки. – А от в сексі я була готова на все, попри те, що «все» не було йому потрібне…Можливо, через це зради не здавалися мені такими аж зрадами – я знала, що весь його процес був картинкою, сумішшю цікавості та самоствердження».
Власне й назва роману Юлії Семенової апелює до кулінарного фону. «Температура стейка, просмаженого до ступеня well done, має температуру до 100 градусів за Цельсієм усередині. Коли розрізаєш його, то бачиш коричневий зріз. Поціновувачі крові, як Алекс та його мати, вважають таке м´ясо пересмаженим, надто сухим. Плоть – дуже тендітна, чи її споживати, чи торкатись, чи катувати, - розмірковує Аня. А відтак згадує про долю Даші, яка, вирвавшись з окупованих територій, пізнала на собі нелюдську сутність «руского міра»: - Інша справа – метал. Якщо розжарити цвяха, він матиме температуру близько 200 градусів на поверхні. Я почула це від Даші, а Даша – від своїх катів».
Саме на цій дівчині найубивчіше відобразилася війна. «Я себе так і відчуваю… Брудною і зіпсованою. Якби ти знала», - зізнається Даша для Ані. Вона намагається після пережитого розпочати з чистого аркуша. Тож й Аня захоплюється тим, що «Даша - суцільне відкриття». Здається, краса дівчини гармонійно поєднується з її вдачею. «Даша на своїх нових фото заспокоєна і втішена, - робить висновок Аня. - Раніше я не помічала, наскільки вона юна…Вона зверталась до нашої зрілості, просячи порад та розрад. Хтозна, до чого воно звертається в Алексі: Даша не схожа на інших, тому її має надовго вистачити». Та в екстремальній ситуації, що виникне під час святвечірньої учти, у ході конфлікту між Феліксом й Алексом щодо того, чий коханець Борис, Даша вирятовує репутацію Ані, яка помилково втішала себе надією, що «завтра настане Різдво, тому усі наші гріхи помножаться на нуль». Не помилилася вона хіба в тому, що ця дата стане новою точкою відліку в багатьох долях. Прибираючи у вітальні, з інтуїтивним відчуттям непоправного, Аня подумки переконувалася, що «у напівтемряві все одно нічого розгледіти, тож чистоту доводиться визначати інтуїтивно – за станом власних думок. Мабуть, саме так почувалася Даша: всі орієнтири втрачено, в душі панує темрява, а коли з’явиться світло – невідомо». Та ще до ранку виявиться, що всі аптечні наркозасоби, які Алекс ховав у гостьовій ванній, забрала Даша і звела рахунки зі своїм життям, надіславши, прощаючись, на телефон Ані повідомлення: «Я люблю тебе і пробач за все, мені шкода… Дякую». Цей трагічний момент остаточно перекреслює сімейну перспективу Ані й Алекса. Жінка опиняється в обійсті того, до кого небезпідставно ревнував чоловік. І при цьому саме вона візьме тягар похорону Даші. «Наступними днями я займалась організацією поховання, витративши майже всі власні збереження, - розповідає Аня. - У Даші на вільній території нікого не було, а з окупованої ніхто не приїхав. Борис допоміг мені зробити усе правильно».
Авторка роману «Well Done» навряд чи намагається спрямувати життєві колізії героїні (не героїчної, а передовсім трагічної) у витворене власною уявою художнє русло. Аня приречена на власне життя, на вище згадане «зачароване коло», з якого, попри всі відчайдушні намагання, годі вирватися. Хоча спершу здається, що доля таки прихилилася до неї. Живучи в Бориса, працевлаштовується (таким чином, звільняючись від матеріальної залежності, як було раніше), інколи спілкується телефоном з Алексом, який «більше не поповнював свій запас аптечних медикаментів, але все ще вигадував щось із фінансами й здавалося, не був проти мені помститися». Майже сімейний тандем (Аня й Борис) збирається на декілька днів поїхати в гори. І в цей момент приходить звістка, що поранений Франсуа - у лікарні. Та тепер рішучий вибір робить передовсім Борис. Він, везучи Аню до лікарні, розуміє, що прощається з шансом на сімейне життя з цією жінкою, адже «не можна бути коханим силоміць. Потрібно навчитися відпускати». Але чи не надто оптимістичний Франсуа, який відрекомендовуватиме її пацієнтам і медперсоналу: «Це моя Аня»… Чи не черговий самообман – сподівання героїні роману Юлії Семенової на умиротворене чекання повернення коханого, мешкаючи з його матір’ю та котом, коли «це очікування буде боязким і солодким, наповнюючи сенсом кожен мій день»… При цьому згадується не тільки принцип: розкажи про свої плани та розсміши Бога. Адже Аня апріорі не спроможна мати душевний прихисток, оскільки належить до людей, про яких зі сльозою в очах неосудно-співчутливо казав світлої пам’яті блаженний Любомир Гузар: їм неймовірно важко, адже живуть без Бога.
Юлія Семенова, не розставляючи остаточно крапки над «і» в долі героїні роману, дає шанс читачеві «дотворити» її майбуття. До того ж у контексті констатації Франсуа, що «ворог страшний і безжальний» та його нагадування, адресованого Ані: «Ця війна триватиме довго. Тобі доведеться чекати». Але, вочевидь, чесніша максима Фелікса, що «війна не закінчиться ніколи», відтак звучить невмолимим присудом: «І вона торкнеться геть усіх». Наскільки зміниться після повернення з фронту вдача Франсуа та й чи йому пощастить вижити, чи вдасться Ані відмовитися від своєї фізіологічної матриці під час чекання, чи… Утім запитання не визначають відповідей. Та, хочеться сподіватися, що, як підкреслив Олександр Ірванець, розмірковуючи над романом Юлії Семенової, хоч «райське життя на казкових островах змінюється жорстокою буденністю війни, але героїня долає свій шлях з гідністю, бо її веде зірка-дороговказ – Любов». А при цьому подякувати авторці «Well Done» за унікальність художнього мислення, власні стилістику та загалом творче обличчя. Вочевидь, і ці чинники були вагомими для письменника, літературознавця, директора ПВД «Твердиня» Миколи Мартинюка, коли він висловився за те, щоб номінацію «Вибір видавця» міжнародного конкурсу «Коронація слова» за вище згаданий роман отримала Юлія Семенова. Зрештою, за якими іменами й прізвищами не «ховалася б» письменниця (як, скажімо, Далія Сімен), які б назви для своїх текстів не запозичувала з чужомовних лексичних запасів (дебютну книгу назвала «Medium Well»), вона не схожа ні на кого іншого, торує власний шлях у літературу, до читачів, подивовуючи в доброму сенсі.
Коментарі
Останні події
- 14.07.2025|09:21V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» презентує цьогорічну програму
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року