У перші місяці повномасштабного вторгнення українська література опинилася перед новим викликом: як говорити про досвід, який ще триває, який не має дистанції, завершення чи можливості осмислення. Письменники різних поколінь почали шукати форми, здатні передати передвоєнну тривогу, розрив звичного світу та крихкість людських історій. У цьому контексті роман Василя Сторчака “Лютий” вирізняється спробою зупинити мить, зафіксувати останні дні до вторгнення такими, якими вони були: недосконалими, побутовими, сповненими сумнівів і невидимих тріщин.

Василь Сторчак народився 3 листопада 1989 року в Богуславі на Київщині. Після навчання у Київському військовому ліцеї та здобуття військової освіти в інституті телекомунікацій він кілька років служив офіцером батальйону зв’язку тактичної авіації у Василькові. Паралельно В.Сторчак здобув психологічну освіту у НПУ ім. М.Драгоманова. Його військова дисципліна та психологічна підготовка вплинули на стриманий стиль і увагу до деталей у романі. Після початку повномасштабної війни виїхав за кордон і вирішив не повертатися в Україну - цей особистий вибір теж відчутний у книжці, де оповідач так само залишає Київ у ніч перед вторгненням. Роман “Лютий” став дебютним для В.Сторчака. 

У рецензії на цю книгу Ольги Спіріної  (“Останні дні “старого” світу. Рецензія на роман Василя Сторчака “Лютий”) зазначено, що твір  продовжує лінію української воєнної та психологічної прози,  позначений жанровою своєрідністю – нагадує повість, психологічний роман і документальну фіксацію часу. О.Спіріна зауважує, що автор створює “сповільнений кадр” останніх мирних днів перед вторгненням, зосереджуючись на повсякденності, психіці та буденних тривогах героїв, уникаючи пафосу й драматичних сцен. На її думку, природні діалоги, живі характери та правдива атмосфера Києва зими 2022 року роблять текст упізнаваним і психологічно достовірним. Фінальна сцена в аеропорту символізує перехід від одного світу до іншого. 

Ця критична інтерпретація може бути доповнена характеристикою головних героїв, через які і розкривається авторський задум.  

У центрі роману - оповідач і його друзі: Даня, Влад та Артур із нареченою Шаірою, які проживають у Києві та Бучі. Їхні життя наповнені тим, що сьогодні боляче назвати “звичайністю”. Вони працюють, зустрічаються, жартують, сперечаються про політику і обговорюють головне питання лютого 2022-го: “Буде війна чи ні?”

Особливо ретельно автор виписує образ Дані - людини із залежностями, психічною вразливістю, внутрішнім розривом між бажанням жити і неспроможністю впоратися із власним я. Його походи до психолога показані не як сюжетний додаток, а як ключ до розуміння всієї емоційної тканини роману. Тут добре видно психологічну освіту автора: він розуміє, як працюють травма, самознищення, уникнення, пошук підтримки. Окремої уваги заслуговує інтертекст , який з’являється у романі  через деталь - татуювання Дані із зображенням Дон Кіхота.

“- Хто це? - спитала вона.

- Дон Кіхот, - відповів Даня.

- Папа, я хочу Дон Кіхота на руку, як у Дані! - прокричала Софія Владу, а потім повернула голову до Дані: - А хто такий Дон Кіхот”.

Ця деталь стає символічною підказкою до його внутрішнього світу: Даня, розгублений, вразливий, схильний до руйнівних імпульсів, нагадує сучасного лицаря сумного образу, який веде свою боротьбу не з вітряками, а з власними залежностями, тривогами й болем. Татуювання працює як інтерпретаційний ключ: воно відкриває в Дані постать мрійника, який прагне вибратися з хаосу, але щоразу натикається на внутрішні перешкоди. А оповідач у цій парі мимоволі займає місце Санчо Панси: того, хто спостерігає, супроводжує, але не завжди здатен допомогти. Такий інтертекст надає образу глибини й підсилює тему межовості, ілюзій та пошуку опори в світі, що стрімко тріщить.

Найбільш сюжетно напружений момент - відліт оповідача до Болгарії 23 лютого. Він бере з собою Даню, але того не випускають через штраф. І хоча цей епізод міг би стати поворотом або кульмінацією, у романі він не вибудовує драматичної хвилі. Це одна з причин, чому на середині тексту виникає відчуття застою: динаміка практично не змінюється, сцени повторюються, а деякі речення настільки складні та розгорнуті, що ускладнюють читання.

“Даня не так давно на той час, як повернувся з Іспанії, де жив в прийомній сім’ї, за обміном, як сирота, і де навіть вступив до вузу, але кинув його, як і Іспанію, повернувшись у Київ, де вступив на філософський факультет, який також покинув,  але вже за пару місяців до отримання диплому”.

Наявні й граматичні помилки (із-за того, в любому випадку, відкриті двері, чергуваня у/в), тавтологія, яка збиває ритм оповіді.

Наприкінці, коли нарешті починає з’являтися цікавість - що ж буде з героями? - історія обривається. Ми так і не дізнаємося, як склалася доля Дані, що сталося з Артуром і його нареченою, які жили в Бучі, як пережив вторгнення Влад. Оповідач лише визнає: він так і не повернувся до Києва. Така незавершеність може бути задумом, але читачеві бракує бодай натяку на їхні подальші долі, бо текст породжує  емоційну прив’язаність до персонажів. Навіть невеликі смислові маркери -  не прямі відповіді, а радше авторські підказки чи емоційні акценти  надали б фіналу більшої цілісності та глибини. Тоді обрив був би не просто зупинкою, а усвідомленим художнім жестом, що підсилює драматизм останніх сторінок.

Чільна ідея роману - спротив ідеологізації. Герої В.Сторчака не вписуються в жодні великі наративи. Це люди, які живуть на різних психологічних рівнях, які помиляються, тікають, уникають, приймають неправильні рішення і саме тому залишаються правдивими.

“Лютий” - не воєнний роман, а роман про передвоєнність, про те, що ми втратили назавжди. В.Сторчак фіксує світ, який уже зник: його будні, його недосконалість, його хаотичні розмови, його беззахисну красу.  Автор наголошує на тому, що більшість людей не помічала цінності власного сьогодення - історії дому, вулиці, міста. І саме ця чесність робить текст емоційно важливим: читач упізнає себе у героях, упізнає свої думки та страхи лютого 2022-го.

Це роман, який не вражає стрімким сюжетом, проте глибоко зачіпає впізнаваністю та правдивістю. У ньому є недоліки: невиправдано розтягнута оповідь, повторюваність, складні речення, граматичні огріхи та відсутність завершення історії. Але водночас у ньому є й головне - чесний, неідеологічний погляд на людей, які жили поруч із нами до того, як їхнє життя розірвала реальність війни.