- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Ця осінь в літературному сенсі була дивовижною – такою собі мережкою з поезії та казок. Давно вже мені не випадало нагоди зануритися в ці світи настільки глибоко і майже водночас, щоби остаточно усвідомити їхню спорідненість і взаємозалежність. Адже діти, які слухали й читали добрі тексти, гадаю, обов’язково розумітимуть поезію, бо вміють самі в собі її витворити або, як ніхто інший, відчути в навколишньому світі, опоетизувати найменший ритуал («мамо, а якщо я прокинуся перший, то зможу розбудити сонечко?»), найбанальніший образ (гроза – це «коли Бог фотографує землю великим фотоапаратом з великим спалахом, щоб знати, чи на ній усе добре»), найзаїждженіше «побутове» слово (жалкую, що покинула звичку записувати за своїми дітьми їхні новотвори, тому зараз у пам’яті зринає хіба єдине: по квартирі в нас бігають не всюдисущі мурахи, а «хахи-махи»). А найцікавіше, що казкою може бути абсолютно все: і будь-який із віршів – «Неслухняників» Сергія Пантюка, і захопливо-шалапутська трилогія Сергія Гридіна про пригоди комп’ютерного віруса Федька, і школярсько-жахальська історія про Чудове Чудовисько Сашка Дерманського. А ще ми із превеликим задоволенням всією родиною читали другий том «Улюблених віршів», «Ясоччину книжку» Наталі Забіли, «Пригоди котика Мікоша» Юрія Брєзана (на якого ми згодом «підсадили» майже всіх своїх знайомих). І, знаєте, після усіх цих книг було неймовірно легко і цілком природно «переселятися» у «Великий міст» Олега Лишеги, «Божественний вітер» Ігоря Римарука, «Сад божественних комах» Назара Федорака, «Князя роси» Тараса Мельничука, «Дистихи Катона» та поезію Сапфо в пречудових перекладах Андрія Содомори, іще не книжкові за формою, але від того не менш чіпкі, багатошарові й дуже близькі мені емоційно вірші Катерини Калитко. Була, звісно, й дрібка прози: Сьюзен Зонтаґ «Хвороба як метафора», Оксана Думанська «Місіс Деловей: українська версія», «Відстані та вібрації» братів Прохаськів. І доволі сильне враження залишила п’єса одного з переможців цьогорічного конкурсу «Драма.УА» Олеся Барліга – його «Дерева спізнюються на автобус», власне оті його дерева, врощені в текст п’єси, пронизливо-поетичні та соціальні водночас. А загалом усі згадані тут твори – це нескінченні, чи то пак невичерпні, світи, що постали з любові й замилування тим, про що пишуть їхні творці…

- Як обираєте книжки для читання?

- Ще якихось кілька років тому виглядало на те, що книжки самі мене знаходили: хтось підказав, хтось подарував, скинув посилання тощо. Тепер ми з ними стали зустрічати одне одного в належний час, себто наші стосунки, як би дивно це не звучало, набули більшої рівноправності: я перестала боятися щось проґавити, не осилити, пропустити, а позбувшись страху, звільнила місце для глибшого розуміння і сприйняття. Якось так.

- Що можете порадити для читання іншим?

- Гм… Знаєте, я радила б спершу «підбити» когось – маму, коханого, друга, колегу, дитину – на спільне написання оповідання чи казки, адже захопливішого способу перебувати поруч з близькою тобі людиною просто не існує. Та й для цього потрібно геть не багато: аркуш паперу, ручка (ну, або ноутбук, приміром), сміливість розпочати і трохи терпіння. Зате потім цей спільнотвір буде так радісно читати! І головне, доки ви писатимете його, зможете прочитати того, з ким пишете, з таких ракурсів, кутів і глибин, як ніколи раніше… Ну, і беззастережно раджу познайомитися з усіма згаданими тут дитячими творами. А от радити комусь до прочитання поезію – справа невдячна, її краще просто читати «на вушко» тоді й тому, з ким у вас гармоніює настрій і світовідчуття.