
Re: цензії
- 10.07.2025|Дана Пінчевська"Щасливі ті люди, природа яких узгоджується з їхнім родом занять"
- 10.07.2025|Володимир СердюкАнтивоєнна сатира Володимира Даниленка «Та, що тримає небо»
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
Видавничі новинки
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Аталанта"Проза | Буквоїд
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
Авторська колонка
Стара світлина багато про що промовляє
Ось на тлі розбуялих бур’янів та цегляного муру шестеро сучасників. Як один – Віктор Петров і Микола Зеров (стоять – зліва направо). Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Фелікс Якубовський та Максим Рильський (сидять – зліва направо). Хоч пиши з них груповий портрет.
Не даси маху. Кожний на знімку не потребує пояснень. Шестеро одягнуті, звісно, собі до вподоби. Найважливіше, що з тих – постав і облич – можна визначити окремо внутрішній стан кожного. Вбрання, безумовно, також через зовнішність виявляє їх. Хоч, буває, зовнішній вигляд часом обманює. Та не сього разу. Творчі натури – на утори слабкі…
– Чим тобі не скарб – отся фотографія столітньої давності! – пильно вдивляюся в чорно-біле, жовтаве поличчя.
На світлині троє з присутніх урятувалися від кормиги: Освальд Бурґгардт (Юрій Клен), Віктор Петров (В. Домонтович), Максим Рильський. Троє інших – Микола Зеров і Павло Филипович безслідно загинули в урочищі Сандармох, а Фелікса Якубовського розстріляли в одній з київських в´язниць НКВД (ймовірно, похований у Биківні).
Отже, за порядком – на знімку – перша трійка, яка уникла неволі.
Згадує у своїх споминах Юрій Клен:
«Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтеліґенції і грозова хмара не промине на цей раз неоклясиків. Наприкінці того року я почав робити заходи, щоб виїхати за кордон. Небагато людей знало про те, що я рішив остаточно покинути край та шукати долі в невідомій «синій далечині». Якось на вулиці Зеров читав мені сонета, написаного мені на прощання, та ще не докінченого. Я мав зайти по нього за пару днів, але мені вже забракло часу на те. Лише 1944 року за кордоном я дістав отой, уже докінчений сонет, що мав заголовок «Капностес гайес» або «Капнос тес патрідос» (цебто «Дим батьківщини»). Ось він:
Щасливо, корабелю крутобокий,
безпечно плинь під теплий небосхил
до Швабських гір, до голубих Антіл,
в Кабул чи в землі запашної мокки.
Хай не в´ялять тебе марудні доки, –
і хай романтика твоїх Вітрил
набуде швидкости казкових брил,
що ними кидавсь велет одноокий.
Та чи згадаєш ти в нових краях
поржавілий і старосвітський дах,
де огнище твоє колись палало.
І чи промовиш з почуттям легким; –
Там цілиною йдуть леміш і рало,
там зноситься Ітаки синій дим.
У мене справді тоді був плян їхати в Кабул, а перше моє пристанище був Шварцвальд (у вірші: «Швабські гори»). Найбільше мене зворушив кінець вірша. «Поржавілий і старосвітський дах» – це дім о. Лаврентія у Баришівці, де я заклав був своє вогнище. Друга половина вірша була мені невідома ще, коли я писав рядки мого «Одисея»:
Пам´ятай: в´ється дим кучерявий з-над хат
і червоні гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
Отже, підсвідомо я знав те, чого не знав ще свідомо, і підсвідомо відповів на вірш друга, що лежав десь у Києві під його паперами. Як у нього, так і в мене антична Ітака спливла, як символ покинутої України.
Яка ж дальша доля неоклясиків?
Щодо Рильського, то пам´ятаю, як раз він мені на вулиці читав вірша, що був відповіддю на статтю Якубського, яка констатувала, що поет «не йде в такт з добою». Вірш той мав кінцеві рядки, що звучали гордою самовпевненістю людини, яка визнає свою вищість:
Коли доба нас дожене,
то й ми підемо в такт з добою.
Про дальший шлях Рильського я не говоритиму, а лише наведу з «Проклятих років» рядки:
Чия ж рука здушила спів у горлі,
що він забув і лет, і клекіт орлій?
(Це ж доля всіх: віддати Божий дар,
що ранками кропили чисті роси,
вовчиці на поталу й срібний чар розвіяти...
Про долю трьох інших товаришів мені довго нічого не було відомо, але знов таки: не знавши нічого свідомо, я певне знав підсвідомо, бо інакше в «Проклятих роках» рука не написала б:
Брати мої в далекому вигнанні,
що ваших голосів давно не чуть...
Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
згадати шлях, яким помчався Ігор!
Якби ж я Овлуром для вас міг стать
і вам коня підвести за рікою!
Якби ж я свистом гасло міг подать,
чекаючи за темною тайгою!
Всі вони опинилися на вигнанні...
Десь під заметами, окутий льодом,
у морі бурянім є дикий острів...
Тут – нації краса і гордий квіт
з уламків корабельних творить міт.
Дещо мені відомо стало з друкованих спогадів Підгайного, який бачив Зерова і Филиповича на Соловках». Пристрасно згадує у своїх споминах Юрій Клен.
Зрозуміло, Освальда Бурґгардта врятувала вчасна еміґрація. Щодо Віктора Петрова. Темне діло. Та дещо проливається на світ. У 1938 році НКВД його заарештовує у справі СВУ, й невдовзі відпускає, менш ніж через два тижні. «Слідством не добуто матеріалів», – розписався на течці, виніс вердикт молодший лейтенант держбезпеки Латков: «Следствием не добыто достаточных материалов для привлечения его к судебной ответственности». Ха-ха… Нема дурних! Ясно, Петров – відступився. Погодився на співпрацю з ҐПУ, й дослужився, його перегодом нагородили орденом Великої Вітчизняної війни I-го ступеня, і вже КҐБ поховало з почестями на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві. Про самого Віктора Петрова можна писати романи, та – навіщо! Нехай собі спочиває вічним сном. Небезталанний і пристрасний письменник В. Домонтович. Ким він тільки не був. Ба навіть улітку 1942 й про 1944 роки ходив у німецькій уніформі лейтенанта. Про те згадує Юрій Шерех, як уперше зустрів Петрова в загарбаній гітлерівцями столиці Слобожанщини: «Уніформа виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки». В 1944 Улас Самчук у Мюнхені зустрів його в німецькому однострої. В загарбаному нацистами Харкові Петров редагував художньо-публіцистичний часопис «Український засів», саме у ньому вперше вийшов роман Домонтовича «Без ґрунту». Нічого не скажеш! Вікторе Платоновичу, справив діло, гуляй сміло. Робота сама за себе скаже.
– Є ще третій «уцілілий» на фото, – придивляюся на пожовкле чорно-біле поличчя. – Святий та божий Максим Рильський.
У тридцятих роках в Україні знищувалося до пня найкраще: від заможних селян до обдарованих творчих особистостей. Справи фабрикувалися направо, наліво… Згадує Григорій Костюк про наклеп на Миколу Зерова:
«До обвинувачення в тероризмі дало підставу те, що після відомого розстрілу групи письменників і громадських діячів у січні 1935 року (справа так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» – Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Влизько та інші) всі обвинувачені на чолі з М. Зеровим нібито зібралися на квартирі Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду. На цьому зібранні всі вони нібито поклялися помститися за розстріляних. Слідство «встановило», що Зеров, як провідник, розробив докладний план терористичної акції, з точним визначенням місця, часу і об’єктів терору» .
Про «панахиду на квартирі Максима Рильського» згадує і Віктор Петров:
«Був грудень 1934[-го]. Це сталося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:
– Вшануймо загиблих!
Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патетичности. Схвильоване почуття вимагало вислову.
Слова, які вирвалися під першим враженням у вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинуваченням Зерова в антисовєтській демонстрації, більше – в організації громадського вшанування розстріляних!..».
Отож-то, хто «спалив» свого найкращого побратима, – був, звісно, не Юда Іскаріот, а Максим Рильський. Урятований сердега потому шкварив на догоду своїм рятівникам думи про партію й Сталіна. Врятований – уцілів, та не відмитись йому і на тому світі від Ленінської премії, отримавши за дешеві, базарні: «Троянди й виноград» (Не полінуйтеся, прочитайте, що ж то збірка віршів).
– Виходить на те, що більшовикам насамперед потрібний був maître, «неокласичний генерал» Зеров. Щоб уколошкати… Бо без голови будь-яке тіло нічого не варте, – доходжу до висновку. – «Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер´янки або без доброї дози філософського застереження не можна». Правду сказав, як в око вліпив Винниченко, – стою у задумі, довго не відходжу від пожовклої чорно-білої світлини.
Коментарі
Останні події
- 14.07.2025|09:21V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» презентує цьогорічну програму
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року