Re: цензії

Про те, що Анна та Петро Владимирські – чи не найплодовитіше на сучасному ринку українських авторів літературне подружжя, тут уже писалося раніше. За кількістю написаного, успішно виданого та затребуваного вони можуть зрівнятися хіба з Мариною та Сергієм Дяченками. Проте успіх цей, як на мене, має одну характерну ознаку: і книги Дяченків, і книги Владимирських – на сто відсотків жанрова література. Але – на любителя.

Тобто, любителі є. Коло читачів та шанувальників стабільне. Ось тільки не розширяється, і авторам лишається одне: акуратно постачати прихильникам книгу за книгою, зовсім не маючи на меті ані здивувати, ані розширити коло. Наприклад, якщо Дяченки в якості «дорослих» авторів напишуть не фантастику, а, скажімо, трилер, їх усе одно читатимуть а) любителі фантастики; б). любителі фантастики «від Дяченків». Теж саме з Владимирськими: жанрова орієнтація на когось іншого, крім пострадянського інтелігента, який в своєму прийнятті детективу застиг на романах «золотого віку жанру» (це, для довідки, 20-30 роки ХХ століття), для них вочевидь неприйнятна.

Якщо вже в назві нового роману згаданий термін «інтер’єр», то детективи Анни та Петра Владимирських про психолога Віру Лученко – це старі добротні меблі, які дизайнер намагається вписати в сучасну квартиру з євроремонтом. Взагалі-то історія про злочин та його розкриття, яка лежить в основі будь-якого детективу, насправді дуже консервативна – як старі меблі. Це, до речі, визнають і самі автори: «Что делать, нынче классический детектив вместе с Агатой Кристи не в моде», - признається один із героїв роману «Інтер’єр для вбивці» на стор. 209. І ось тут я поспішаю не погодитись!

Не так давно бачив фільм по каналу «Viasat History», з якого дізнався цікаву річ. Виявляється, сучасні технології дозволили закласти класичні тексти Агати Крісті в комп’ютер для того, аби за допомогою спеціальної програми пояснити, чому ж не модну, на печальне переконання героя згаданого тут твору, письменницю перевидають по всьому світу ось уже скоро як сто років і, думаю, ще перевидаватимуть. Принагідно згадаю: те, що не користується попитом, уже не видають навіть в Україні. Отже, раз Агату Крісті видають сьогодні в українських перекладах, це означає потребу саме в такому читанні. В якому? Відповідь дав комп’ютер.

Виявляється, кожен її роман – це ексклюзивно продумана історія. І там, де Крісті, на перший погляд, повторюється, комп’ютер знайшов масу розбіжностей. Письменниця навіть створюючи, як комусь сьогодні здається, старомодну занудну загадку, кожен раз точно знала, де треба пустити читача за хибним слідом, де – подарувати йому надію на те, що він розумніший за автора, а де – вдарити з-за рогу. Словом, самоорганізація в леді, котра влаштовувала свої детективні вистави у консервативних вікторіанських інтер’єрах, була, як виявили комп’ютерні технології, на досить високому рівні.

Пишучи детективи для людей зі сталими і дещо консервативними смаками, послідовники традицій «золотого віку» Анна і Петро Владимирські все ж таки намагаються не забувати про те, що зміст сьогоднішнього детективу повинен відповідати актуальним реаліям сучасності. Так, Віра Лученко приходить на українське телебачення для участі в ток-шоу і по ходу застає там п`яного оператора з ручною гранатою, які пізніше виявляється муляжем. Крім цього епізоду, взагалі всі епізоди, присвячені телевізійній «кухні», є модною нині сатирою на телебачення. Але: не важко здогадатися, що Віра Лученко прийшла на Перший національний, канал не комерційний. А сатира на некомерційні канали не виправдана жанрово. Бо все, що намагається робити державне телебачення – це вже пародія на успішні комерційні проекти. Отже, автори пишуть сатиру на пародію! Причому на пародію нездалу – як більшість того, що робиться на некомерційних телеканалах.

Далі: за сюжетом, Віра Лученко втягнута в розслідування вбивства двох жінок – старшої і молоденької. Обидві жінки займалися організаціями різних корпоративних свят, обидві – успішні бізнесменки. Пізніше, коли злочин розкрито з декларативним дотриманням класики жанру, буквально – за схемою Агати Крісті, вбивцю називають маніяком. Так, я дуже люблю і маніяків, і про маніяків. І тішуся з того, що мої вподобання відповідають загальній моді. Проте зовні кожне з цих убивств не нагадує дії психопата. Та й загальна атмосфера роману швидше гламурно-естетська, ніж похмура. Тоді як слешери Агати Крісті «Десять негренят» та «Мишоловка» змушують читача тремтіти – він, як і герої творів, боїться насамперед маніяка.

Але всі ці спроби тримати баланс між класичними вподобаннями авторів і їхніх шанувальників та сучасними вимогами до детективу блискуче врівноважує фінал. Бо один із персонажів виявляється латентним гомосексуалістом – надзвичайно модна та актуальна тепер тема (яку в часи Агати Крісті просто оминали). Якби вбивця знав це, на злочин би не пішов. Та й розділ про самого вбивцю – чудове соціально-психологічне есе про те, як діти батьків, зациклених на бізнесі, переходять межу. Досить повчальною в результаті вийшла книга. Шанувальники аплодують.

Оцінка ****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику