Re: цензії

Ця історія починається точно так, як зазначено в анотації. Американка Дженні Бартон приїздить до Києва вперше в житті як перекладач твору української письменниці. Випадково опиняється не в той час та не в тому місці. Потрапляє в заручниці до грабіжників у масках разом із незнайомкою на ім`я Ліда. І починає вибудовувати план втечі.

Утім, авантюрну історію про хитромудру втечу з кількох спроб у дусі Йоанни Хмелевської, передтечі «жіночого іронічного детективу», Наталя Тисовська не пропонує. Це в романі «Що сказав покійник» дама в схожій ситуації на двох десятках сторінок довбає підком в`язальною спицею, а потім тікає на різних засобах транспорту по гірському серпантину. Дженні з Лідою вибираються на волю до сумного просто, навіть банально, розкрутивши шурупи на дошках, якими прикривали дірку в стелі. Але наступні події доводять: вдала й скора втеча з в`язниці – лише початок, пролог іншої історії. В якій американка шукатиме українку – Ліда зникла, щойно вони опинилися на волі.

Очікування щодо «жіночого іронічного детективу» теж не справдилися. «Київські канікули» - не типове «жіноче» письмо, до якого привчив утаємничених читачок відповідний сегмент, наповнений детективами з назвами на кшталт «Смерть і трошки вершків». Хоча жорсткою детективною прозою а-ля Вел МакДермід новий роман Наталі Тисовської теж назвати не можна. Пропонується сучасний, наближений до європейського міського детективу твір середньої полиці, де ключовим словом є «сучасний».

Авторка, як значна частина її українських колег, закономірно потрапила в пастку, вирушивши на пошуки героя нашого часу. Пастка в тому, що актуальний художній твір в нинішній Україні не може сюжетно знаходитись осторонь війни. Та водночас усяка згадка про війну, спроба інтегрувати її в сюжет бодай непрямо, торкнутися по дотичній, негайно визначиться як кон`юнктура. Причому це стосується і книжок, написаних реальними учасниками бойових дій, і військових кореспондентів, які часто бувають на «нулі», і тих, хто щодня знімає інформацію з новин та публікацій ЗМІ.

Вочевидь розуміючи це, Наталя Тисовська знайшла прийнятний вихід – зробила головною героїнею іноземку. Дженні, нагадую, в Україні вперше. Тож все, що бачить довкола, просить пояснити для себе. В такий спосіб авторка ніби дивиться на українські реалії збоку – й водночас може собі дозволити проговорювати чимало речей, які герою родом із України спеціально пояснювати не треба. Хіба він був заморожений 23 жовтня 2013 року й виведений з анабіозу лиш тепер.

Спершу досить легко заплутатись не так у сюжетних перипетіях, як у дійових особах. Волонтери Макс і Алла підбирають Дженні на дорозі, привозять у свій офіс і вводять в курс справ, котрі до детективного сюжету прямого стосунку не мають. Далі в їхній офіс хтось кидає гранату, й складається враження – оповідь взагалі пішла не туди, зникнення Ліди, щойно звільненої з полону, вже нікого не переймає, включно з американкою. Та в процесі все складається: Дженні з Максом з`ясовують, що Ліда – донька прокурора, котрий розслідує схеми незаконного збагачення під прикриттям благодійних фондів. Отже, її викрали, аби тиснути на нього. Так перекладачка і волонтер стають приватними сищиками й починають шукати дівчину самотужки. Тим більше, що прокурор виявився не зовсім прокурором, а отже, зникла в ще більшій небезпеці.

У «Київських канікулах» найбільше вдалося відтворити атмосферу Києва як великого міста, котре водночас є тилом воюючої країни. Місцями реалії не миру, а тилу навіть переважують сюжет. Котрий, як належить детективу, заплутаний, часом – надто. Якщо автор детективного роману поважає читача й знає закони жанру, він спробує запропонувати фінал, що не має нічого спільного з початком. Наталі Тисовській це в цілому здалося, хоча місцями – прямолінійно.

Дженні та Макс не розв`язують загадку нитка за ниткою, а, корячись авторській волі, переходять від події до події. Вони можуть відрізнити самогубство від убивства на відстані, лише аналізуючи події – та не готові вмонтувати це та інші відкриття в загальну картину подій довкола себе. Хоча Дженні в своїх пошуках керується відкритою для себе історією повстанки, зв`язкової УПА Людмили Фої й проводить очевидні паралелі крізь десятиліття. Герої не вмирають, на них чекає реінкарнація. Як утілена ця думка – краще дізнатися, прочитавши роман.

Оцінка****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.