Центральний персонаж книги «Дрозофіла над томом Канта» – викладач, кандидат філософських наук, мислитель і скептик, словом, видається, ніби він перебуває в зовсім іншій світоглядній площині, аніж герої «Міста уповільненої дії», «Пациків» та «Патетичного блуду». А втім, можливо, це роман-продовження, якщо можна так назвати різновид жанру, що вже був цього року представлений «Ворошиловградом» Сергія Жадана?

Поява нового типу заповідалася в романі «Патетичний блуд», де головний герой Віталік утікає з рідного міста, аби переховатися від помсти братків, і вступає до педагогічного інституту. Зважаючи на виразну автобіографічність прози Дністрового, можна було передбачити появу твору про «дорослого Віталіка», батька родини й поважного науковця. Персонажа «Дрозофіли…» звати Павлом, він науковець, але середнього штибу, батьком і чоловіком так і не став, та й кримінальне минуле начебто відсутнє. Принаймні, зустрічі з гопами на районі приносять нашому к. філос. н. кілька прикрих моментів. Одначе багато що в романі легко впізнати – насамперед, недовірливе ставлення до світу, яке виливається у перманентне бажання на все забити, хоч би й приховане під обгорткою філософського прагнення звільнитися від тіла (згадаймо знамените «того, кому на все насрати, називають брахманом»  із «Патетичного блуду»).

Павлові направду дуже мало потрібно – ані одягу, ані ремонту у квартирі, ані соціального статусу (навіть наукову статтю з нього намагаються видушити місяцями). Сидіти на балконі зі склянкою вина або гуляти парком – ось його улюблені види діяльності. Задля того, аби не бути нікому винним, Павло свого часу облишив журналістську діяльність.  «Єдине, що корисне дали мої журналістські потуги,  –  це більш-менш грамотніше почав писати» , – зізнається персонаж на сторінці 59. Орфографія тексту збережена – і це не єдиний випадок у творі, коли мовленнєва помилка стає обмовкою за Фройдом. Можна сказати, що книжка Анатолія Дністрового не просто погано вичитана – вона вичитана настільки погано, що помилки часом є більш промовистими за правильні фрази.

Отож, новий роман Дністрового показує нам цілком реалістичний образ мало до чого придатного й абсолютно інертного українського інтелектуала, який, попри власну нікчемність, дуже прискіпливо оцінює довкілля – світ заздрості і брехні, зокрема в освітянському середовищі ( «В ін просить у мене, аби по закінченню семестру поставив його далекому родичеві зимовий залік, котрий виявився відмороженим кретино м»  с. 89). Образ Павла може видатися несимпатичним, проте в чому-чому, а в чесності авторові не відмовиш: він не просто змальовує характерний для сучасності тип, але й не боїться зізнатися, що й сам до нього належить. Власне, це мали би зробити і ми – більшість читачів роману, ті самі вітчизняні інтелектуали.

Найнижчу планку в системі цінностей Павла посідають особи, незнайомі зі спадщиною визначних філософів, а також  «жіночки, які звихнулися на сімейному щасті» . Попри те, що наш герой нікчемний зовні так само, як і внутрішньо, ті жіночки чомусь повсякчас на нього полюють. Підозрюю, тому, що Дністровому не вдається відмовитися від стандартної парадигми «український чоловік як Казанова», усталеної в попередніх творах. Звісно, статеві контакти Павла не такі розгалужені, як у згаданого вже гуртожитського мачо Віталіка, проте шановний кандидат часом улягає спокусам в особі викладачок і студенток, щоправда, зазнає від цього переважно моральних страждань. У його житті було велике й трагічне кохання, однак спогадами й надсиланням листів собі самому ситий не будеш, а отже, боротьба Павла за визволення від тіла завершується, як і у Віталіка, здебільшого поразкою. У найтяжчі хвилини приходить думка про шлюб, хоча вся істота персонажа цій ідеї опирається: шлюб дорівнює втраті свободи й незалежності.

У «Дрозофілі…», як і у творах трилогії, також є жінка, якій нібито вдається підштовхнути персонажа до РАЦСу, читай – нового життя.  « Оля  –  виявилася тим випробуванням, яка взяла вверх над моєю волею »  (с.43), – розпачає Павло. Як і «хороші дівчатка» в житті хуліганів, Оля в житті Павла символізує всі принади «нормальності», на які він давно забив: кар´єрний успіх, поїздки за кордон, родинні зв´язки тощо. Як і хулігани, Павло дає драла з-під вінця, розбиваючи мої надії на появу персонажа чоловіка і батька.

Одначе, можливо, не все втрачено, адже віра в кохання в українських інтелектуалах нездоланна – про це свідчить фінал роману. Анатолій Дністровий у своїх інтерв´ю останнього часу вже досить вичерпно пояснив значення назви твору. Лишається тільки згадати про своєрідну символічну рамку: на початку роману втрачена кохана виявляє за склом Павлового вікна цілі поклади дохлих дрозофіл – наприкінці роману з´являється таємнича жінка, котра робить те саме, зазначаючи, що без жінок чоловіки перетворюються на свиней. Вочевидь, саме ця жінка відродить Павла до життя, але про це ми дізнаємося в наступній серії…

Анатолій Дністровий. Дрозофіла над томом Канта. – Львів: Піраміда, 2010 .

Тетяна Трофименко