У випадку з Ліною Костенко, одним із найбільших моральних авторитетів українців, совістю нашої нації, це повинен бути меседж усьому народові. Меседж, виношений і виважений роками. Переосмислений і відредагований енну кількість разів. Саме таке послання я як читач шукала у дебютному романі славетної поетеси Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

Суцільне божевілля! У такому стані живе головний герой роману Ліни Костенко, 35-річний програміст з Києва. Його мозок не витримує перевантаження від негативної інформації, яка щодня ллється на нього зливами зі шпальт газет та екрана телевізора. Убивства і теракти, повені і пожежі, автомобільні аварії і авіакатастрофи… Чорною ниткою через усі людські та природні катаклізми проходить жорстоке убивство журналіста Георгія Гонгадзе, з яким Україна перетнула «міленіум». Герой роману записує (у буквальному розумінні цього слова) усі новини, які день за днем вибивають його з колії, не дають спокійно спати і дихати на повні груди. На сторінці 50-ій уже й у читача від такого інформаційного «передозу» голова йде обертом. Підсвідомо хочеться закрити книгу, бо ж і сам живеш у подібному новинному буревії… Але робиш зусилля – і продовжуєш читати. У пошуках «меседжа».

Авторка роману ретельно занотувала усі важливі події, які сталися в Україні та світі від початку нового тисячоліття – і до Помаранчевої революції. Тільки не подумайте, що роман складається лише з одних хронікальних повідомлень. Ні, він насичений оцінками – гострими і безкомпромісними, які підкріплюються влучними цитатами з Гоголя та Булгакова. Діагностуючи сьогодення, головний герой книги безжально критикує всіх і вся: глобалізацію, корупцію, війни, «топових» українських політиків та їхні дії, літературний процес і навіть пірсинг у пупцях молоденьких дівчат… Читаючи, лише мимоволі отямлюєшся, що все це, за сюжетом твору, мали б бути думки 35-річного чоловіка (з образом цього героя в уяві читача узагалі раз у раз спрацьовує, за Станіславським, «не верю!» – якийсь він уже надто неправдоподібний). Як не крути, перед очима стоїть образ Ліни Костенко. І кожна теза сприймається не інакше як саме її моральні настанови. Під вагою авторитету Ліни Василівни таке моралізаторство здебільшого прочитується як істина в останній інстанції. Хоча читач думаючий (а «Записки українського самашедшого» навряд чи потраплять до рук іншого читача) все одно усе приміряє на власний досвід, порівнює із власними думками та переживаннями.

У більшості погоджуєшся із вердиктами, які письменниця виносить сьогоденню. Але деякі її оцінки, як-от відкрита симпатія, навіть більше – неприхований пієтет на адресу Віктора Ющенка, якого Ліна Костенко називає «нашим нетиповим прем’єр-міністром» (за часів президентства Леоніда Кучми), викликають підсвідомий супротив. І тут розумієш, у чому основний прокол роману – у його неактуальності. Він уже навіть не про вчорашній, а про позавчорашній день. Мені, як, упевнена, і більшості свідомих українців, неймовірно цікаво, як Ліна Костенко, яка роками уникала публічності, за думками якої наш народ спраглий, оцінює все, що відбулося і відбувається в Україні. Але у цьому конкретному випадку чітка громадянська позиція поетеси стала б усім нам більше у пригоді тоді – у переломних 2001-му та 2004-му, коли українці вийшли на майдани і відчули, що таке бути народом, з яким рахуються. Тоді, а не тепер, на початку 2011-го, коли поїзд української демократії давно збився з курсу. Коли той же ж «нетиповий прем’єр-міністр» спричинився до цього…

Який меседж я віднайшла у «Записках…». Зізнаюся, я розгублена… Що хотіла цим романом повідати українцям Ліна Костенко? Що все в Україні погано? Що ми народ безхребетних? Що профукали свою вистраждану поколіннями і людськими життями незалежність? Що «маємо те, що маємо»? Так ми й самі добре знаємо про всі наші біди. Блискуча публіцистика і майстерне літописання Ліни Костенко, яке, без сумніву, розтаскають на цитати, вкотре підтвердило усі діагнози, що записані в історії хвороби незалежної України. Добре хоч, що останні рядки роману дають українцям надію: «Сторінку можна видерти. Історію – ні. От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі». Тримаємо і триматимемо.

Галина Гузьо