Зокрема, це були Олексій Пєхов, Генрі Лайон Олді, Марія Галіна, Ярослав Вєров та Андрій Щербак-Жуков. З нагоди проведення такого фестивалю ZAXID.NET запросив до розмови його організаторів письменників Володимира Єшкілєва та Ольгу Деркачову і двох учасників конвенту культурологів Ігоря Сіда та Катерину Дайс.

– Отже, що це було за дійство: чим воно цікаве, корисне? Для чого потрібне? Які питання порушувалися?

Володимир Єшкілєв: Печально і скорботно, що напередодні фестивалю вбито нашого земляка мольфара Михайла Нечая, але, з іншого боку, ця подія певним чином спрямувала суспільний інтерес до проблем магії. Це було дуже відчутно на фестивалі «Карпатська Мантикора». Ми обговорювали питання метареалістичної літератури і метафізики. Навіть було прочитано кілька доповідей з питання актуальності гностицизму у сучасній фантастиці. Тобто серйозні теми, які ця трагічна подія актуалізувала. Навіть у спілкуванні між собою на якихось банкетах ми піднімали цю тему. Наші гості дуже цікавилися мольфарами, магією, і це було навіть доречно до назви нашого фестивалю, бо мантикора – це також магічна істота.

Ольга Деркачова: Від початку фестивалю була інтрига, оскільки ми до кінця не знали, хто і як приїде, позаяк фестиваль такого рангу вперше відбувається не лише на Прикарпатті, а взагалі в Україні. Тобто ми не мали подібного досвіду. Навіть коли вже їхали в Карпати, наші гості не знали, куди їх веземо. Вони знали, що це готель десь в горах, і все. А коли ми почали петляти стежками, то були різні здогади, що це може бути, оскільки про містику Карпат начувані всі. А коли дісталися на місце, а це урочище Піги у Татарові біля Яремчі, і гості побачили красу, що постала перед їхніми очами, то російський видавець Олександр Шишкін висловив думку, що у тому пейзажі є щось незрозуміле і навіть несправжнє, тому що в реалі не може бути таких місць – настільки красивих і настільки загадкових. Так вийшло, що ми з усіх боків були оточені горами. І навіть було відчуття, що шляху звідти не має, і якщо ти не знаєш дороги, то не вийдеш.

Ще ми трошки переживали, тому що фестиваль був метареалістичний, а це передбачає певну містику. Тому намагалися не загравати з нею, бо якщо починаєш бавитися містикою, вона починає бавитися тобою. Попередили гостей, що Карпати не ті гори, з якими можна жартувати чи ставитися легковажно. Мовляв, і щезники водять, що можна не повернутися. Але загалом тих кілька днів, що ми провели у горах, тільки й було чути від учасників: «Де ще проводити метареалістичний фестиваль, як не в Карпатах?» Цей захід настільки сподобався гостям, що харківські письменники Дмитро Громов та Олег Ладиженський, які відомі під спільним псевдонімом Генрі Лайон Олді, вирішили залишитися в горах ще на кілька днів. Сподіваємося, що вони успішно повернуться, і будемо чекати нових творів на карпатську тематику.

Важливо, що вийшов фестивальний альманах, який можуть отримати всі охочі, але на презентації цього видання у межах фестивалю, на кожному примірнику гостей заходу, а це десь сорок штук, було залишено відбиток «мантикорівської» печатки, після чого вона була знищена. Тобто це раритетні, колекційні альманахи, якими вже зацікавились бібліофіли.

– Дякую за вичерпні відповіді, а от питання до гостей. Чи відшукали для себе щось особливе на Прикарпатті?

Катерина Дайс: Я дуже рада, що змогла відвідати Івано-Франківськ, бо вже кілька років прагнула це зробити, позаяк займаюся українською літературою, а саме Станіславським феноменом. Мені хотілося побачити це місто на власні очі, оскільки існує такий термін, як «геній місця». Тобто, дух, який робить цей простір особливим, створює деяку специфіку.

А ще в програмі фестивалю були відвідини Місць сили, і це мене дуже зацікавило. А намагаючись знайти Станіславський феномен, його причини і наслідки, я дійшла того, що швидше за все він відходить у минуле, і ті два десятиліття, коли це явище існувало, закінчились. Натомість ми присутні при народженні нової цілісної сутності, яка, можливо, матиме міжнародний характер. Я бачила, як письменники з різних міст, об’єднані близькими темами як фантастики і фентезі, так і ґностичної літератури, намагаються знайти спільну мову. І було дуже приємно, коли відомі фантасти і журналісти, які цікавляться містикою в літературі, були в цьому Священному Урочищі, оточеному горами, які за формою нагадують корону. Можливо, прямо на наших очах народжується новий феномен.

Ігор Сід: Цей фестиваль виявився тією точкою в моїй біографії, яка несподівано об’єднала деякі лінії дотеперішнього життя. По-перше, я у 80-ті роки активно займався фантастикою, трохи публікувався, але це були ще радянські часи і було складніше. І ось у 1988 році єдиний раз був на Всесоюзному з’їзді фантастів «Борисфен», який проходив у Дніпропетровську. Це перша лінія, яка у мене перервалася і двадцять три роки я темою фантастики майже не цікавився, бо займався поезією, есеїстикою, частково, прозою і кураторськими проектами довкола російської і частково української літератури. А друга лінія така, що я за освітою біолог, брав участь у всіляких експедиціях і ось 1991 року, рівно 20 років тому, був у цих краях у приватній експедиції. Єдиній і зовсім невдалій з фінансового боку по пошуку карпатських саламандр, щоби тут-таки в природі доїти із них отруту, яка дуже цінувався у фармацевтиці. І це була зовнішня невдача, але мене тоді вразила розкішна природа. А зараз нас знову розмістили у майже космічному просторі гір з вертикальними координатами ялин і сосен, які наближають до космосу. Вони, наче вказівники в небо.

Підсумовуючи свою репліку, скажу, що протягом часу існування фантастики вона все більше відривалася від основної літератури, а вельми від тої, яку прийнято називати актуальною чи елітарною. І ось цей фестиваль – реальна спроба спорудити міст між цими двома напрямами. Автори із різних сфер були об’єднані в одному просторі, і діалог відбувся.

– І ще запитання щодо конкурсу, підсумком якого і став фестиваль «Карпатська Мантикора». Чимало авторів надіслали свої твори, з них же частково і складається фестивальний альманах. Чи є якісь вагомі знахідки для української фантастичної літератури?

Ольга Деркачова: Якоюсь мірою так.Шкода, що не знайшлося твору, який би отримав «Золоту мантикору». Це мало бути щось таке, що вбило би всіх наповал, та оскільки ми всі живі-здорові, відповідно гран-прі ніхто не одержав. Але дуже хороший текст Володимира Венгловського «Квіти богині Макоші», цікаве іронічно-фантастичне оповідання Костянтина Савицького «Поразка чаклуна», психологічне оповідання Уляни Галич «Мама житиме», філософська фантастика Павлини Пришлюк «Люди, як фіги». Тобто є цікаві речі, але десь у половині творів, поданих на конкурс, було відчуття незавершеності і недопрацьованості. Можливо, причина у браці життєвого чи письменницького досвіду або нездатності об’єктивно оцінити власний текст і його допрацювати. Чи будуть вони знахідками української літератури - по одному оповіданні судити важко. Будемо сподіватися, що для наших переможців «Карпатська мантикора» стане добрим і вдалим стартом.

– А чи не траплялося під час фестивалю метареалістичної літератури якихось дивних подій, що могли мати місце на такому заході?

Ігор Сід: На жаль, ми не змогли розгледіти у хащах те створіння, яке видавало дивні звуки, але я, як біолог, впевнений, що то не кабан. А було так, що ми з оглядачем московської «Нєзавісімой газети» Михайлом Бойком вдалися до двогодинної міні-експедиції по хащах і почули щось дивне. Але справа в тому, що створіння під назвою карпатська мантикора припинили своє існування приблизно 700-800 років тому, але вся Центральна і Західна Європа була ареалом їх проживання і Карпати якраз найбільш східне місце їхнього перебування. Проте в останні 25-30 років в Америці і тепер трохи в Європі з’явилася нова фантастична істота – чупакабра, яка нібито нападає на кіз чи кроликів і випиває їхню кров, залишаючи порожні шкіри. Зважаючи, що надто багато років пройшло з часу, коли востаннє натрапляли на слід мантикори, вірогідно, що це була якраз чупакабра.

Василь Карп´юк

Фото: ZAXID.NET