Лесів, ніби лицар зі старовинних офортів, повстав і протистояв супроти «глухих дощок безумовного» за живу людину - вертикальну, був в опорі до безбожного в тодішніх формах світу, де «навіть дим від цигарок йшов вниз», і де біля пивного ларка вовтузилися інфернального вигляду слизькі істоти; дрібна обслуга тодішніх «драконів бе­зодні»...

Отже, з позицій якоїсь теж інфернальної гебешної потенційної «трійки» був Ярослав навіть якимось потенційним «Гамлетом-фашистом», про загрозу якого далекоглядно попереджав також ще в 20-ті роки наляканий П.Тичина - це той, хто спроможний не лише до глибоких рефлексій, але й ходить необачно «по Європі» «з молитовником в руках» та все життя по-донкіхотівськи поборює масивні телеграфні стовпи «без дротів».

Я познайомився з Ярославом 1976 року завдяки його сестрі Орисі, тоді вже Сокульській та самому Івану Сокульському в Карпатах, згодом не раз зустрічався з ним на Дніпропетровщині - Січеславщині, де його особливо цікавили старовинні козацькі церкви та петриківський розпис (Ярослав встиг зустрітися з уже хворою Тетяною Патою і навіть купив кілька її малюнків).

Та ще раніше, в горах, навіть мало мене знаючи, говорив Ярослав десь таке, здогадуючись про повну подібність векторів наших поглядів: «Коли б сотню хлопців», та драбини... та альпіністське спорядження, то можна було б захопити й Кремль...»

Такий майже юнацько-підлітковий максималізм-радикалізм, але які творчі, сміливі, плідні й мудрі думки як на мешканця Івано-Франківщини часів совдепії на схилку її примарно буттєвого статусу, але ж 1976 рік! Зрозуміло, що насправді вчинили оту бажану для Ярослава операцію зовсім інші сили й кола, ті хороми ні на мить не полишали оті, хто «в скелях завжди сидять» і як Кощей не тужать; але ж хтось мусив же тим кікіморам також підкидати і свіжі думки та ідеї для подальшого присвоєння їх чи реалізації в «реформах»!? І все ж - в конкретному часі - яка безоглядна сміливість - бідний Йорік! тут би сказати! Посеред карпатського пейзажу, важливого для Ярослава, тоді була не реальна можливість того авантурного чину, бажаного для душі наміру, а сама старозавітна інтенція, вектор волі, чистота і якість помсти за все.

А вже пізніше, наприкінці років 80-х, коли Ярослав вже встиг стати визначним священиком гнаної досі української греко-католицької Церкви, його постать доходила до нас завдяки газетам, радіо, телебаченню в формах вже героїчно-міфологічних з глибоко сакральним фатумним підтекстом: ось він мирно протистоїть танкам у Вільнюсі, ось зустрічається з Єльциним або на Новому Арбаті в Москві голодує та відправляє молебни, ось про нього пише «Огоньок» Коротича - теж яка сміливість для карпатської людини іншої культури й стилю, які перепади в біографії і житті «атмосферного тиску»! Дійсно «дух дише, де хоче...» Виходить, Москву о. Ярослав таки захопив, підкорив, але в інший спосіб...

Вибір Ярославом священицького шляху, пастирського служіння й жертовності був глибоко не випадковим: він не лише не свідчив про втому від протистояння злу й неправді, які в історичному часі і в конкретному реально-відчуженому світі позірно є перемагаючими завжди навпаки, засвідчував його готовність до радикальної духовної вже «брані» зі злим, коли лицар-священик спирається на підстави й на духовну міць світу Іншого.

І що б сказав Ярослав Лесів в часи переможної ходи лютого глобалізму, перемоги, якщо вже не «кримінально-олігархічного - комунізму», то тоді вже метафізичної «темної матерії» та тотальних спроб радикальної «редукції людства»?

Напевно, сказав би: «люблю вас, люблю!», але й: «не мир, але меч»!

 

Грудень 2011 р.

м. Київ

 

о. Ярослав ЛЕСІВ

Знов вертаюся додому

Босий, як колись пішов,

Суєту-суєт і втому

Струшую із підошов.

В небі Той самий лелека,

Легіт лісу, вічність трав.

Церква-писанка здалека

Запитає, що надбав.

Удовицям у вінку

Із Христової криниці -

Віри тятиву дзвінку

 

ЯК В ДОРОГУ ІТИ

Від полови зерно

Слово од лжі

Руки від крові

Душу од страху

Розум від забобонів

Серце від ненависті

Ласку від пристрасті

Кохання від похоті

Любов од тиранства

Очисть перед тим

Як в дорогу іти.

 

***

Скажіть мені,

Чого сумні

На чужині

Дерева й сніг

І навіть сміх?

А на вікні

В голоднім сні

Із моїх сліз

Мороз намалював

Ескіз.

А я молюсь

І плачу в снах,

Коли моя гряде

Весна?

 

***

Золота безнадійна осене,

Не боли мене так, не боли,

Ти малесеньку смужку просині

В час вечірній мені пішли,

Ти холодним місячним променем

Хрест віконниць позолоти

І шляхами, так тяжко пройденими,

Безпросвітну ніч освіти.

 

***

Мій смутку

мій вселенський болю

Як мінним полем

як цвинтарним полем

Одним-один

через вогонь і дим

Де лиць нема

де гори спин

Й горбатих душ

жалобляться хрести

Де царствує цинічний кпин

З тобою йду один

один

один...

 

***

Я чекаю листів

Як чекають біди

Я далекий від слів

Утомився від них

Хочу буть як колись

Як до слова було

Без проклять і молитв

Праправічним зерном

У сповитку віків

Проростати добром

Бути суттю без слів

Як до слова було...

***

Укладаю слова не для того,

Аби возвеличить свій біль,

Бо немає мого і чужого:

Є горе, що збурює ціль.

У запрязі змучену душу

Забродам не дам на розтлін.

Зі спліну я викресать мушу

Не слово утіхи - гімн.

 

***

Мов пилинка в сонячнім промінні,

Легка, світла, наче неземна -

Так душа моя в часи прозріння

Яснокрило в небо порина.

Благословенна мить! Немає

Бажань, ні мук, ані тривог,

І тільки лет в яснім безкраї,

Лиш мить і вічність,

Я і Бог.

 

***

Пречисте сонце

Злагоди година

Безмежність мислі і душі

Я нині більше птах

Аніж людина

В руках Ярило

Ноги в спориші.

 

***

Я все віддав тобі в офіру,

Я кинув все тобі під ноги,

Собі лишив бесаги й ліру

І терном встелену дорогу.

І вже видніється Голгофа -

Мій хрест в руках, його нести

І гавкає за мною псота,

Сміється й шкіриться у спину

А я іду, бреду поволі

Ілюзій хижими гробами.

Витрачуються мрії кволі.

О доле, що ти робиш з нами.

 

***

Ні слів нема ні сліз

Проклять і молитов

Бо біль уже не біль

І кров уже не кров -

Важка ганебна лжа

Вокняжилась давно

І ницості іржа

І нігілізму дно.

 

***

Не сонця схід

І не пташині трелі,

Лиш сірі стіни

І намордник неба

Й «всевидящого ока»

В дверях зирк:

- Ей ти, жівой?! -

Захриплий охоронник

Мене народжує

Й хоронить

День у день.

 

***

Душа болить, болить, болить,

І тиші смок стискає горло

Одну лиш мить, коротку мить

Я знову підведуся гордо.

Розпука, як дев´ятий вал,

Мене вкриває з головою,

«ШІЗО» - аїдовий підвал

Зімкнув безвихідь наді мною.

Із дна страждань,

Із серця глибини

В терпкому розпачі печалі

Благословляю сутнє на землі

І вас, кати мої, прощаю.

І прощаюсь...

 

***

Не вступлюся, рідний краю,

Сам іду на рать ворожу,

Хоч би смертію своєю,

Чорні сили переможу!

Юрій Вівташ