Николай Хомич. Время. - Х.: Фолио, 2012.  - 350 с.

І не дивно, що на самому початку оповіді п´ятдесятирічний герой-ювіляр розлого теоретизує, згадуючи «о делах, отложенных на «потом», эпизодах, в которых шел на компромисс с совестью, надеясь позже все исправить, и вдруг неожиданно понял, что ничего этого уже не произойдет - я просто не успею этого сделать, и то, что всегда воспринималось как черновик, оказалось и было моей набело прожитой жизнью», і цілком у дусі страждань юного Вертера і з шекспірівським надривом ділиться думками про минущість життя, втікання-витікання часу і решту онтологічних понять, які ніколи не виринають у свідомості слухача курсів марксистсько-ленінської філософії. Адже саме з цієї епохи номенклатурних динозаврів вийшов Сергій Ілліч - найкращий пластичний хірург України, який у романі «Час» Миколи Хомича заклопотаний питанням віку, старіння, а також проблемами їх уникнення-одурення у приватному форматі життя. Тому що офіційно, панове-товариші, ніяк не вийде, оскільки на широкий загал у наського героя усе гаразд. Позаду - щасливе кохання, міцний шлюб, діти і головне - цілком товарний вигляд: живота майже немає, на скронях лише пара-трійка сивих волосинок. На роботі, щоправда, рутина, і роздивляючись чергову розцяцьковану модними брендами підтоптану пацієнтку, яка прийшла до нього по чергову порцію молодості, він з тугою міркує про те, як «дошло даже до того, что стали выпускать туалетную бумагу с логотипом Louis Vuitton, пропитанную специальными ферментами, которые расщепляют экскременты и превращают их в спирт» і згадує, як «в годы  «застоя» бумага среди прочего так же была дефіцитом, и в ход шли газеты - «Правда», «Известия», «Комсомольская правда», словом, абсолютно вся идеологическая литература стала использоваться народом по своему прямому назначению».

І ось осатанілому з такого бездефіцитного життя-буття лікареві, якому на роботі згадуються самі лише образки з радянського образотворчого агітпропу на кшталт картини «На прийомі в лікаря», доля підкидає випробування відповідного характеру. Змушуючи грати в ігри з часом, але, на жаль, не майбутнім і райдужним, а минулим і похмурим. І насамперед - з дитинством, коли в голову дипломованого спеціаліста приходить думка, схожа на його власні шкільні фантазії - відтягти час канікул, щоб якомога довше не йти до школи, а він навпаки - стискається, і замість літнього байдикування займаєшся виснажливим підрахунком днів до 1-го вересня. А що ви хотіли, коли щодня пацієнти у вас питають: «- Вы хотите сказать, что в состоянии задержать время?», а ви завчено відповідаєте: - Если вам хочется именно такой трактовки - конечно». Мовляв, «современные технологии, новые материалы, но главное умелые руки хирурга в состоянии притормозить и даже повернуть вспять время». Отже, згадавши, що чоботар, власне, досі без чобіт, наш герой-хірург вирішив по-живому вирішити проблему часу. Наприклад, не святкувати своє власне п´ятдесятиліття. Щоб, чесно кажучи, просто не чути, як тебе «поздравляют, как хоронят!»Просто забити на цей день, викреслити його з ділового щоденника, вирвати одразу кілька аркушиків з настінного календаря. Тим паче, що родинно святкувати, власне, ні з ким: «Дети  разъехались:  старший в Лондон учить язык, а младший в Испанию в спортивный лагерь.  Да и Ленка, моя жена, утром улетает в Мюнхен». Але замість щоденника в наських героїв лише органайзери, настінних календарів катма, зате самих стін хоч греблю гати. Вони, як на картині, яку герой бачив в юності, заставлені символами успіху - меблевими стінками і плазмовими телевізорами - так що місця для заднього плану немає. Точніше там усе зайнято сірою непевністю, і весь натюрморт в інтер´єрі автора в юності називається «Предел мечтаний».

Загалом, якби не кореспондентка журналу з промовистою назвою «Fe-Men», споглядаючи розкішну молодість якої наш герой сором´язливо «натянул рукав халата на запястье и спрятал свои часы «Cartier», хотя до этого всегда выставлял их напоказ, а новые туфли «Hugo Boss», из кожи питона, купленные Ленкой специально к юбилею, стали нестеримо давить в подъеме», то сивина навряд чи згадала про бороду, а обивательський біс еротизму ніколи б не вдарився об міцні боки хронікальної фундаментальності пострадянського часу зі страшною українською силою. Власне, саме на відповідях сексапільній кореспондентці збудована подальша структура оповіді, коли герой повертається думками у недалекі 90-ті, коли «повсюду звучал низкий с хрипотцой голос Шуфутинского, поющего о блатной воровской романтике, а слова «крыша» и «капуста» приобрели иной смисл», а його несподівані флешбеки набувають все більш особистісного характеру.. І з дружиною познайомився на ліві бандитські гроші, і життя-буття налаштував. 

І все це для того, щоб наприкінці його карколомних пригод видатному спеціалістові, який через свою професію мало не поплатився життям, втовкмачували, як школяру, прописні істини: «Вы угасаете! Но трагедии в этом нет! Не пытайтесь вернуть то, что уже не вернешь! По меньшей мере, это даже глупо - ведь каждый прожитый год это как ступень - ступень к пониманию себя и всего того, что вас окружает. Этот данный каждому природой шанс никак нельзя упустить - ведь он дает возможность ответить на вопрос всей жизни - зачем вы здесь и для чего появились?» Ну, а далі мабуть варто згадати заключні кадри фільму «Іван Васильович міняє професію», і зусиллям волі, струснувши головою і вирвавшись, як герой роману «Час», з виру власних фантазій, спробувати нічого у цьому життя не міняти. Принаймні без консультації в лікаря.

Ігор Бондар-Терещенко