Рецензія містить подробиці сюжету книжки.

Ім’я Ярослава Мельника мені запам’яталось з його давньої статті в "Критиці" "Поза контекстом". Ніколи ні до, ні після цього не чула таких правильних думок: що одні люди, у тому числі письменники, живуть "у контексті", а інші (більшість!) "поза контекстом". Поза контекстом живуть люди, про яких ми нічого не знаємо. Але вони живуть, нерідко повноцінним життям, вони є.

Пам’ятаю, тоді ще я подумала, а сам автор? Хто він такий? Чи ці думки стосуються його самого?

Після тієї статті минуло дуже багато років, і я нічого не чула про Мельника. Аж ось дізнаюся, що вийшла його книжка прози, що вона потрапила до списку "Книги року" і що автор тієї статті писав, по суті, про себе. Виявляється, він відомий в Литві, а також про нього в схвальному тоні пишуть критики Франції.

У списку книжок, що претендують на "Книгу року 2012", дуже багато цікавих книг, але вони мають те спільне, що там автори ніби ведуть пряму мову з читачем. Там присутня реальна Україна, реалії сьогодення.

Книга ж Ярослава Мельника "Телефонуй мені, говори зі мною" на цьому фоні - ніби якесь непорозуміння. Вона настільки незвична і дивна, настільки "випадає з ряду", що спочатку навіть не знаєш, що з нею робити. В якому конкретному місці, часі все відбувається?

З одного боку - і тут на поверхні лише реалії - впізнаєш і людей, і ситуації, і проблеми. Батько не виконує обіцянки відвідати сина (назва повісті, що дала назву книзі). Або герой мав сім’ю, дружину і маленьку дочку, існували його рай, його світ, а тепер герой ніби зайвий - його донька виходить заміж, народжує дитину, а жінка героя їде до доньки, займається повністю внучкою (маленький роман "Іде вічно"). В іншій повісті показано жах життя в комуналці ("Рояльна кімната").

Так чим ця книжка дивна? Адже це реалізм. Ба ні! Тим, що вся ця реальність раптом переходить в зовсім іншу якість – з якогось моменту, коли втягуєшся в інтригу (а вона в кожному творі Мельника доволі виразна – інколи навіть, як от в "Телефонуй мені…" нагадує детектив), раптом починаються тектонічні зсуви часу і простору. Враження, яке буває від слухання віртуозного джазу.

Ця книжка просто вражає – тим, що вона, по суті, передає не стільки реальність, скільки механізми людської свідомості, що цю реальність відображає.

Я ніколи в житті не читала нічого подібного, принаймні, в українській літературі. Звичайна ситуація з батьком, який ніяк не може приїхати відвідати сина і його сім’ю (бо працює на якомусь секретному військовому полігоні), перетворюється у вражаючу кафкіанську фантасмагорію – якій, однак, віриш. Так, тепер я розумію, чому закордонна критика називає Мельника "містиком". Але ця містика не має нічого спільного з зображенням різної магії і недолугих відьом та іншої чортівні, що користуються такою популярністю у нашого обивателя.

Містика Мельника зовсім іншого, екзистенційного ґатунку. Вона стосується самої таємниці нашого буття. "Фішка" автора полягає в тому, що він майже в кожному тексті починає майстерно загострювати ситуацію, аж поки вона не перетворюється в таємницю та абсурд. І тоді ніби провалюєшся в іншу реальність, де тобі на рівні підсвідомості відкривається якась більш глибока істина.

Батько не приїжджає до сина вже десять років! Все обіцяє. Пояснює все новими важливими "секретними військовими проектами". А врешті, підштовхуваний дружиною, герой їде в місто, де батько жив, і дізнається, що батька нема в живих. Він бачить його могилу, а потім дзвонить батькові, як завжди (з будки), і той каже, що він живий.

Далі сюжет набирає шаленого розгону: героя, якого підозрюють в тому, що він чує галюцинації і говорить десять років сам з собою, а не з батьком, відправляють в "психушку". І робить це ніхто інша, як власна любляча дружина, яка переживає за його психіку.

Я не буду розкривати приголомшливу розгадку цієї воістину оригінальної історії, скажу лише, що герой зовсім не був божевільним, а батько насправді якщо й існував, то не в тих світах, в яких поки що існуємо ми всі з вами. Крик душі за рідністю, сказала би. За тим найдорожчим, що ми всі втрачаємо шаленими темпами. За вічним.

Так і з романом "Іде вічно", в якому одинокий герой, якому не знайшлося місця біля нової сім’ї його доньки, опиняється вночі в закинутому кінотеатрі, який повністю обслуговується автоматикою. Уже те дивно, що кінофільм про життя жінки йде в реальному часі, "вічно", день і ніч. Разом з дивною, такою ж одинокою, як він сам, глядачкою, яку він інколи вважає своєю "справжньою дочкою" (тонкі і безвинні інцестуальні мотиви), на дні відчаю, він починає жити життям кіногероїні.

Врешті героїня фільму сходить з екрану – але, знову ж, у Мельника це не чортівщина, а, назвала б, магічний реалізм. В день, коли герой відчув свій кінець, він зустрічає кіногероїню на вулиці: зустрічає актрису, яка грала у фільмі. Актриса впізнає свого глядача. Далі все, як це звично у Мельника, зсувається, міняється місцями. Кінореальність стає реальністю, а реальність - кінореальністю. Далі – віртуозний джаз. Актриса (за сюжетом вона вже стара) виймає гнилі зуби, змиває зморшки, знімає сиву перуку. Однак герой не може зробити те ж саме. Він помирає, але в той же час він живе. "Труп", який несуть на екрані, це "лише манекен".

В "Рояльній кімнаті" простір великого приватного будинку звужується до комуналки і навіть гірше, до бараку, де в одному просторі живуть десятки сімей, а потім знову все повертається на своє місце. Причому реалізм і "логіка абсурду" цієї речі приголомшливі, всьому віриш, особливо переконують людські інтонації діалогів, живі характери.

У "Книзі мого життя" раптом час і простір починають так швидко зміщуватися, що подекуди захоплює подих. А остання фраза оповідання залишає пронизливий щем… Хтось десь уже назвав прозу Мельника "щемливою". Герой лежить з заплющеними очима у теплій ванні, чує кроки, що наближаються. Хтось нахиляється і висмикує затичку. Вода виходить в отвір, а герой не відчуває холоду. Хтось дивиться на отвір. Ванна порожня. Хтось виходить і вимикає світло. "І останній звук - дзижчання мухи - розчиняється в небутті". Чи це був Бог?

Це сугестивна проза дуже високої художньої якості. Захований інтелектуалізм Мельника якимсь дивним чином поєднується з глибоким, якого на поверхні не бачиш, ліризмом. З легкістю читання. Це письменник, який докопується до архетипів, що живуть в нашій підсвідомості, говорить одними метафорами та символами, про нас, про наше з вами життя, піднімаючи глобальні проблеми буття.

Чомусь мені здається, що це проза, якій судилося пережити час. Ми ще не мали такого письменника. Може, це тому, що він мав мужність сформуватися у своєму "коконі", десь за межами України й українського літсередовища? Письменник-загадка. Та це лише мої суб’єктивні враження.

Оксана Рокосовська