«Вміли готувати та не вміли подавати»

Олександер Красюк, культуролог, музикознавець, експерт у номінаціях «Минувшина» та «Візитівка»: 

«Минувшина» та «Візитівка» — номінації, де представлено технічно найдорожчі видавничі проекти. Отже, природньо, що цього марудного, «кризанутого» сезону кількість поданих на конкурс солідних історичних монографій, мистецьких альбомів, яскраво ілюстрованих краєзнавчих розвідок і заманливих туристичних довідників  зменшилася. Натомість помітно виросла їхня якість. Маю на увазі не суто поліграфічний глянс, а оригінальність авторських ідей, сміливість дизайнерських рішень, цілеспрямованість не лише на внутрішній ринок — вже майже не трапляються видання без англійських версій текстів. Таким чином, вибір для мене тепер був важчим, ніж у попередні роки. Як і завжди, я його робив, ґрунтуючись на приватних культурних уподобаннях і уявлених перспективах подальшої розбудови міфу України в світі.

Звісно, роздивлявся я й на стенди з книжками інших жанрів, погортав чимало видань, які також захотілося купити — як не для себе, то комусь в дарунок.

Загальний висновок той самий — «вміли готувати та не вміли подавати». Тобто весь комплект літератури, представленої на «Книжці року», можна автоматично, без ані найменшого колупання печі, везти на будь-яку міжнародну виставку. Чому цього ніколи не робилося й невідомо чи коли зробиться? Бо кожний видавець, як заведено тактичному українцю, винятково й тільки сам за себе, а значить — проти власного стратегічного майбуття.


У нашій ковбойській країні треба захищати себе і свою територію

Тарас Антипович, письменник, експерт номінації «Красне письменство»:

Цьогоріч подій у вітчизняному книжковому мікрокосмі небагато. Виокремлю лише дві – це «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко і «Ворошиловград» Сергія Жадана. Втім, як на країну всепереможного Хама – і цих двох достатньо.

Новий роман Забужко варто прочитати всім і особливо тим, хто досі недолюблював твори  авторки. Я й сам ніколи не був її шанувальником і не поділяю культу «Польових досліджень...». Але «Музей покинутих секретів» - це справді найкраще в дотеперішньому доробку Забужко. Та й загалом, після Прохаськових «НепрОстих» жоден український роман не залишав такого тривкого післясмаку.

Це майстер-клас від Забужко – виконаний масштабно, енергетично, проникливо і прискіпливо. Роман багаторівневий – історичний, містичний, психологічний, любовний, публіцистичний та інші пласти нанизані на спіраль журналістського розслідування, тобто в романі присутній і детективний елемент.

Тут наша історія, яка все ще кривавить. Тут проявлена вся гнилизна датського королівства під назвою «сучасна Україна». Тут почуття кожного героя простежені в розрізі і під мікроскопом. Тут мертві вказують шлях живим, бо Україна всуціль зав’язана на мерцях, як Росія – на гівні (за висловом Віктора Єрофєєва).

Звісно, в дечому Забужко не може не дратувати: і фірмова істерична інтонація, і місцями нестерпне багатослів’я нікуди не ділися. Однак вади роману багатократно компенсовані його чеснотами. І ще одне: за ретельністю збору матеріалу для книги Оксані Забужко немає рівних.

«Ворошиловград» Жадана хоч і виконаний у руслі його попередніх прозових книжок, проте означує певний світоглядний поворот. Здається, автор дозрів до того, щоб говорити серйозні речі, хоча він усе ще соромиться серйозності на рівні інтонації і стилістики. Головний герой – усе такий же безвідповідальний носій всесвітньої любові, але в фіналі він стає до борні, як би смішно це не звучало.

Розвиток сюжету у Сергія досі має дещо глючну природу. Герой ковтає наркотичні речовини із елементарної допитливості і грає в футбол у складі команди покійників (знову ці наші мерці!). Він, як і раніше, сідає у випадковий транспорт і їде у випадковому напрямку. Але! Потім він повертається на круги своя і береться за арматуру.

Палкі фани Жадана, безперечно, зарахують «Ворошиловград» до найбільш вдалих «голів» автора. Однак шкода, якщо вони за інерцією пропустять доволі просте, але актуальне послання авторського «удару». Йдеться про те, що в нашій ковбойській країні треба захищати себе і свою територію. А щоб себе захищати, треба гуртуватися. А щоб згуртуватися, достатньо елементарної любові до ближнього. Тобто Жадан вклав у нову книгу «громадянське звучання», чого від нього годі було чекати після інфантильного жонглювання уламками радянських міфів. Можливо, «переваги окупаційного режиму» видаються йому тепер не такими вже й безпечними. Та і взагалі – пішов він, цей окупаційний режим…