«Уляша». Так у мене записано в телефоні. І я розумію, що цей напис вже ніколи не висвітиться. Ніколи…

Коли він пішов від нас, я був далеко від України. Хоча ще за день до «цього» говорив з ним. Звідти, здалеку. І домовилися найближчим понеділком зустрітися. Не судилося…

Стає прикро, що ось так, в один момент серце зупинилося, і – все.

Він був принциповим і добрим. Одночасно. Таким важко. Йому взагалі було важко. Бо йшов по житті, постійно витягуючи ноги з трясовиська. А воно  намагалося затягнути. Не давало дихати. І хвороби, що останнім часом оточили міцним колом. І нелюді, що паразитували на його імені, творячи сенсації на не влагодженому побуті, на відверто сказаному слові, на невдало зробленій фотографії, а більш всього на просто-таки дитячий довірливості. Все це зробило свою справу. Бо краплина до краплини висмоктувалося життя.

Ми багато говорили про його творчість. Він все обіцяв написати абсолютно світлу річ, щоби без чорно-коричневих тонів. Обіцяв…

З Олесем мене познайомив Павло Вольвач. І заприятелювали ми швидко. Відразу. Потім ближче. Бачилися часто. Тепер розумію, що можна було і частіше. Завжди залишається, щось недоказане. І це «щось» буде тебе переслідувати все життя. Були спільні плани. Досить реальні. Тепер залишився я і плани. Прикро…

Він завжди приходив на мої розваги: презентації моїх книжок, джазові фестивалі, літературний клуб – скрізь і завжди. І завжди говорив слово – не для власного піару, а від душі. Хоча, я знав, говорити він не любив.

Про його останню книжку «Пророк» ми майже не розмовляли. Він попросив декілька книжок з моєї бібліотеки (у мене їх багато), з історії християнства. Не знаю чи встиг Олесь його дописати.

Щемом давить всередині. Нуртує кров нерівними плесками. Вже не поговоримо, вже не посперечаємося, вже не допоможемо одне одному, вже не посміємося і не покритикуємо владу, суспільство, братів письменників, вже… Ніколи.