Жанр: сильна жінка проти чоловічої зграї 

Зажди треба писати по закінченні історії не слово «кінець», а рік, коли ця історія була вигадана та розказана, тобто – написана. Бо для сучасної художньої літератури, яка в силу об’єктивних причин не встигає за життям, яке відбувається зараз за вашими вікнами, а отже – не є її реальним відображенням, це дуже важливо. Яскравий приклад тому – роман письменниці із Запоріжжя Алли Сєрової «Подвійне дно», виданий два роки тому, а написаний ще раніше – у лютому 2002 року, фактично – на початку нового тисячоліття.

В цьому вислові – жодного пафосу. Лише чергова констатація прикрого факту, що в сучасній Україні поки що відсутня повноцінна книжково-видавнича індустрія. Зокрема в тому її сегменті, якій є предметом дослідження цього проекту: популярній літературі, чтиві. Бо якби така індустрія існувала і її лопаті крутилися бодай на півобертах, «Подвійне дно» українські видавці вирвали б у пані Сєрової з руками те ще й побилися б за право видавати цей гостро сюжетний кримінальний роман у якійсь своїй популярній серії, яку має кожне видавництво. Чи взагалі – створили б серію «під Сєрову».

Та натомість маємо якісне чтиво, написане жвавою українською мовою на українському матеріалі, яке щонайменше чотири роки просто лежало мертвим файлом у пам’яті письменницького комп’ютера. А коли історія вийшла книгою – вона не прозвучала, бо інформаційний простір України не має для таких книжок окремої трибуни.

З усього, сказаного вище, не треба робити поспішний висновок, що Аллє Сєрова написала «ах яку суперкнижку». Всі компліменти, сказані і несказані, стосуються лише розуміння письменниці двох важливих для повноцінного розвитку популярного читання в Україні як такого речей. Перша: існують правила гри і закони обраного жанру, яких треба дотримуватися навіть під загрозою бути осміяною шанувальниками Джойса, Шевченка, Забужко, Андруховича, Кафки та Івана Драча. Друга: дія історії повинна розгортатися бажано не в Києві, описаному-переписаному, а далеко за межами Київської області. Навіть якщо автор переїхав у столицю України, ніщо не повинно заважати йому, обираючи місце для дії свого твору, розширяти пізнання громадян в українській географії, топографії, топоніміці.

За структурою і жанровим наповненням роман Алли Сєрової «Подвійне дно» являє собою синтез трьох напрямків. Почавшись як повноцінний нуар (або, швидше, неонуар), він перетікає в щось подібне до шпигунських перегонів і закінчується як авантюрно-пригодницька історія в жанрі «гонитва за спадщиною мільйонера». Все це відбувається не «десь», а в промисловому Запоріжжі. Крім того, герої, як прийнято в історії з погонями, переміщаються в сусідній Дніпропетровськ, де теж влаштовують «поганим хлопцям» повноцінний хамішуцер.

Одного похмурого дня самотня лікар-стоматолог Ліза Климковська натикається на побитого та зв’язаного чоловіка, який дивним чином випав із багажника машини, куди його запхали викрадачі. Підтягнувши свого побратима на прізвисько Рудий, із яким вони разом виростали в дитячому будинку, молода жінка рятує нещасного бранця. Хоча дуже не хоче цього робити. Вона взагалі нічого, а головне – нікого не хоче. Це типова жінка-кремінь або жінка-черепаха, якій зручно в своєму панцирі. В її житті було нещасливе кохання та зрада, крім того на їхній сирітській компанії ще з підліткових років висить таємниця: вони гуртом забили одного за одним двох ментів, котрі, своєю чергою, забили їхнього друга. Але після того, як Лізиного сусіду – алкоголіка вбиває професійний кіллер, читач починає розуміти: покарання хижих ментів – не остання таємниця в Лізиній біографії. Після того дія починає розгортатися швидко, причому часом аж надто швидко. Втеча, стрілянина, викрадення, знову втеча. Часом цей калейдоскоп подій шкодить стилістиці, та зовсім не шкодить історії в цілому.

І все ж таки є до Лізи Климковської одне важливе запитання: де лікар-стоматолог навчився не лише вправно поводитися з вогнепальною зброєю, а й запросто вбивати напасників? Нехай вона бой-баба, нехай зашкарубла душею в сиротинці, нехай навіть брала участь у подвійному вбивстві – але це ще нічого не пояснює! Істеричного вереску: «Я вбила його!» від такої героїні не чекаєш. Навіть блювати в куток від усвідомлення того, що вбила нехай ворога, але людину, вона теж, можливо, не повинна. Проте хоча б здивуватися мусила. І, як кажуть американські психологи, хоч трошки поговорити про це…

А всього-то і треба було, як на мене, кількома реченнями прописати десь у тексті, що Ліза час від часу ходить у тир. Чи могла б ходити…

Оцінка            *****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику