Re: цензії

Насправді під однією обкладинкою та спільною назвою 14 творів різного обсягу, кожен із яких має в підзаголовку чітке авторське визначення: «детективний трилер», «газетний детектив», «романтичний бойовик» тощо. Проте невідомий мені дотепер станіславський автор Василь Мороз не був би письменником з Івано-Франківська, міста, де українській масовій літературі чинять давній та стійкий опір, якби пішов стандартним шляхом такого собі шанувальника традицій популярної літератури, яким є, наприклад, автор цих рядків. Бо навіть ця безперервна низка пострілів, рукопашних сутичок, погонь та втеч, з якої складається кожен наступний твір незалежно від його назви, виконана з чималою претензією на оригінальність, неповторність, самобутність, що є (в Станіславі як мінімум) ознакою не стільки зразків масової культури, скільки різновидом літературного мистецтва.

Перше, що кидається в очі - відсутність сюжету як такого попри справді стрімку динамічну дію, якою автор насичує свої тексти. Відразу вибачаюсь за, можливо, не надто коректне порівняння, проте іншого просто не приходить в голову: це коли під обгорткою любовного роману читачем пропонується по копуляції на кожній половині сторінки, а деякі абзаци необхідні лише для того, аби дійові особи поміняли позиції.

Як фанату саме «чоловічих» стрілялок мені особисто було легко та цікаво читати кожну з історій, перегортаючи сторінки зі швидкістю випущених із кулемета куль. Але міліціонер, герой повісті «Самотній буй-тур», який на почату рятує дитину від собаки, практично нічим не відрізняється від журналіста, героя повісті «Вишкір фортуни», який вже з перших речень гатить поганому хлопцеві в голову. Дочитавши всю книгу до кінця, складається враження: усі твори об´єднані єдиним героєм, котрий щоразу після того, як гине від ворожих куль під фінал чергового твору, воскресає та реінкарнується в наступному.

До того ж цей персонаж безіменний. Взагалі в книзі автор не морочиться тим, аби хоч якось наректи своїх персонажів, хіба що називає дівчину, яку герой рятує з полону, Лю, та кільком воякам дає прізвиська відповідно званням - той Капітан, а цей - Полковник. Саме тому сутички героїв (чи все ж таки - Героя?) з представниками фауни - собаками, алігаторами, отруйними зміями тощо, - виглядають набагато цікавішими, ніж його бійки з людьми. Адже собака, даруйте за банальність, на кобру не схожа. Натомість вороги постають у творах загальною масою, чимось безликим, хижим. І зринає думка: за кожним вбитим бандитом, на місці якого, мов у Гідри, виростає відразу кілька нових, котрих теж зараз уб´ють, стоїть такий собі Доктор Зло, або хтось на кшталт Дарта Вейдера. Ну, або Саурон, на службі якого купа гоблінів, схожих один на одного та призначених для заклання.

Інтриги як такої в сюжетах, котрі безперервно рухаються, я не побачив. Стріляєш ти, стріляють у тебе, ти вбиваєш протягом двадцяти сторінок, тебе грохнуть на двадцять першій. Далі - новий твір, але така сама історія. Проте в книги Василя Мороза «Стрімкий вогонь» є одна безперечна чеснота, яка здатна все ж таки переважити всі ці жанрові експерименти з жанровою ж літературою. А саме: безіменний герой - не просто українець, який прагне абстрактної справедливості, рефлексує, як філолог з вищою освітою, нарікаючи на недосконалий світ та на нереалізованого себе. Автор з повісті до повісті малює, нехай грубими мазками та прямими лініями, іншого українця. Це - мужчина-воїн, якому начхати на Канта з Деррідою та Джойсом, коли йому особисто, його друзям, близьким та Україні загрожує смертельна небезпека.

Українці - сильні. Вони вміють не тільки засуджувати масову культуру, згубний вплив телебачення, «противсіхів» та роман «Чорний ворон», а й готові взяти зброю чи стиснути кулак, коли бачать перед собою ворога. Вони готові до опору, відсічі, нападу, не всі скиглять про недостатнє фінансування української культури, а відвойовують собі місце під сонцем та боронять власний простір. І хоча, як свідчить післямова, ці твори писані років п´ятнадцять тому, коли щось подібне намагався культивувати своїми націонал-патріотичними бойовиками Леонід Кононович, дуже добре, що вони збереглися та видані як зразок саме гостросюжетної, без надлишкового психологізму, героїчної української прози. Або - казки...

Оцінка *** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику