Re: цензії

У кінобізнесі є термін «приквел». Це значить – фільм, який повертає глядача назад в часі, оповідає про те, що було з героєм або героями раніше вже заявленого фіналу. Наприклад, сага «Зоряні війни»: спершу створили три епізоди з дорослим Люком Скайвокером і його головним ворогом Дартом Вейдером,. А потім – три епізоди, в яких розповіли про те, як Еннакін, батько Люка став тим самим Дартом Вейдером.

Українська жанрова література при всій своїй «неіндустріальності» також має подібні зразки. Згадуються досить популярні детективи Анни і Петра Владімірських з циклу про сищицю-аматорку Віру Лученко. Кілька останніх книг про її пригоди були саме приквелами, переносили читачів у часи Віриної молодості. Більше прикладів не наведу. Та сказаного вже досить, аби пояснити метод, до якого Богдан Коломійчук вдався в новому детективі «Готель Велика Пруссія».

Його постійні читачі не дадуть збрехати: події його роману «Остання справа комісара Вістовича» відбуваються 1919-того року в Європі. Але вже «Візит доктора Фройда», що вийшов друком рік потому, повертає аж на п`ятнадцять років назад. Щоб нагадати: не про всі справи комісара львівської кримінальної поліції Адама Вістовича свого часу було розказано. Дія «Готелю Велика Пруссія» відбувається 1905 року. Уважний читач зрозуміє – свій новий сищицький подвиг поліцейський зі складним характером, однаково охочий до алкоголю та красивих жінок, здійснив на хвилі слави, яка накрила його після викриття маньяка на прізвисько Упир.

Справи єдиного русина (читай:українця) на весь штат кримінальної поліції Лемберга (читай: Львова) відтоді настільки стрімко пішли вгору, що Вістович може собі дозволити розмінятися на дрібниці. А саме – допомогти своєму підлеглому Самковському залагодити дивну, навіть трошки містичну справу. У того є знайомий, котрий потерпає від шумного сусіда. Той щоночі видає за стінкою дивні звуки, заважаючи іншим спати. Все б нічого, аби той сусіда вже тривалий час не числився мертвим. Помешкання пустує, нових сусідів не помічали. Тож Вістович забави ради береться вистежити привида.

Не важко здогадатися, що комісар таки доведе природне, а не містичне походження прикрих нічних звуків. І зловить особу, тісно пов`язану з російською шпигунською мережею. Так ми вперше відчуваємо зі сторінок ретро-детективу подих Великої війни, до початку якої ще дев`ять років. Вістович не має стосунку до політичної поліції, проте в його департаменту давній конфлікт із австрійською контррозвідкою. Є шанс зіграти на випередження, втерти опонентам носа. До всього Адамом рухає приватний інтерес. Слід від зловленого шпигуна веде до Берліну, а там мешкає Анна, давня подруга Вістовича. За збігом обставин, вона присилає екс-коханцеві прохання про допомогу.

Тож комісар власним коштом, на свій страх та ризик їде до Берліна рятувати жінку з халепи – її звинувачують у вбивстві. Загиблий, комісар кримінальної поліції Лютке, своєю чергою вів справу про вбивство банкіра Дрезена. І це вбивство не перше в ланцюжку. Рухаючись від трупа до трупа, Вістович виходить на готель «Велика Пруссія» - штаб-квартиру всесильного кримінального короля Удо Вінкеля. Виявляється, бандити об`єдналися з мільйонерами у таємне товариство, аби стримати активність російської шпигунської агентури. Вістович має викрити її – і тим самим вступити в змову з Вінкелем.

Ці взаємини є найбільш вдалою лінією роману. Дотепер Коломійчуку або не дуже добре вдавалося, або зовсім не вдавалося показати свого наскрізного й, припускаю, улюбленого персонажа в неоднозначних ситуаціях. Вістович мав конфлікти хіба з підлеглими чи колегами, вирішуючи їх зазвичай грубим словом чи ударом кулака в живіт. Гра з Вінкелем ведеться на рівних, і комісар сам не раз і не два опиняється на межі загибелі. Його союз із бандитами ситуативний, проте він може коштувати Вістовичу або життя, або кар`єри.

Маємо той випадок, коли за психологічним та фізичним двобоєм антагоністів стежити цікавіше, ніж розгадати головну детективну загадку. Ризикну ствердити: нарешті на фоні кількох попередніх романів головний герой перестає виконувати лише звичну для сищиків функцію «піди та знайди». Комісар Вістович уже проявляється як непересічна особистість. Про чесноти якої не говорять у експозиції, а дають їм проявитися в дії, під час критичних обставин. І є підозра: ви прочитаєте не перший, точніше – не другий приквел. Автору напевне має ще кілька спогадів про довоєнні справи свого героя.

Оцінка *****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.